Тут не бенкетують щодня. Чому Бар на Вінниччині так назвали

Серед міст Вінниччини є одне, яке вирізняється вже на мапі – ще до будь-якого знайомства з його вулицями чи пам'ятками. Бар – коротке, звучне, зовсім не схоже на типовий подільський ойконім слово, яке одразу відсилає думки до моря, порту і вузьких вуличок південної Європи.

І це не збіг — за назвою стоїть конкретна людина, конкретне рішення і ціла епоха. "Телеграф" розповість про це детальніше.

Спершу був Ров

До середини XVI століття на цих землях існувало зовсім інше поселення — Ров, укріплене селище на березі однойменної річки. Функція у нього була суто прикладна: тримати оборону на подільському порубіжжі, стримувати татарські набіги та позначати межу. Жодної "європейськості" в назві, жодних претензій на щось більше за фортечний форпост.

Усе змінилося 1537 року, коли ці землі викупила польська королева Бона Сфорца — уродженка південної Італії, герцогиня з роду Сфорца, яка принесла до Польщі ренесансні смаки, італійських архітекторів і власну біографію, закодовану в кожному її рішенні.

Королівський жест

Бона наказала перенести укріплення на інший берег річки та фактично заснувати місто заново — з новою фортецею, новим плануванням і новою назвою. Місто отримало ім'я Бар — на честь італійського міста Барі, батьківщини королеви. Разом із назвою жителі здобули цілком відчутні привілеї: звільнення від податків на 16 років і Магдебурзьке право, що відкривало шлях до міського самоврядування.

Це був свідомий і дуже особистий жест. Королева буквально перенесла частинку власної біографії на подільський ландшафт — у той час, коли Поділля асоціювалося з прикордонням і постійною загрозою, а не з ренесансною Італією.

Фортеця, яку не вберегли

Стратегічне розташування зробило Бар важливим військовим і адміністративним центром регіону. Але воно ж прирекло місто на безперервні випробування: татарські набіги, спустошення, відбудови, козацькі виступи, шляхетські конфлікти та повстання. Поділля переходило від однієї держави до іншої — і Бар переходив разом із ним.

Від колишньої твердині до наших днів збереглися лише фрагменти рельєфу та окремі архітектурні домінанти. Найпомітніша з них — монастир кармелітів, який і сьогодні задає тон історичній частині міста. Решта — у назвах, краєзнавчих книгах і тому особливому відчутті місць, де під звичайною провінційною поверхнею прихована насичена минувшина.

Містечко, яке "звучить" по-європейськи

Сьогодні Бар — компактне районне містечко, приблизно за 60-65 км на захід від Вінниці й близько 250-260 км від Києва, з кількатисячним населенням, спокійним ритмом і повсякденною провінційною атмосферою. Але в українському топонімічному ландшафті воно лишається майже унікальним явищем: коротка "іноземна" назва одразу створює відчуття чогось нетипового, ніби де-небудь на узбережжі, а не в центрі Вінниччини.

Мандрівники, які вперше чують про поїздку "у Бар", нерідко жартують, що збираються гульнути. І саме ця гра уяви, яку запускає одне-єдине слово, і є першим подарунком міста своїм гостям. А далі — монастир, рельєф старого міста і та особлива тиша, яку вміють зберігати місця з довгою пам'яттю.

Бар вартий зупинки вже заради однієї назви. Але якщо зупинитися — виявиться, що за нею стоїть набагато більше.

Раніше "Телеграф" розповідав про те, як з’явилася назва найдовшого українського міста і хто його заснував. Минулого року воно відзначило своє 250-річчя, але мало хто знає, чому місто так називається.