Чи полетять іранські ракети по Україні та що задумав Трамп — інтервʼю з західним експертом

Швидкого колапсу уряду в Тегерані не сталося, а військова операція США та Ізраїлю затягується, не враховуючи реальної стабільності іранського режиму. Поки увага світу зосереджена на регіоні, Росія отримує економічну вигоду, а Європа опиняється перед дилемою. Який вплив це матиме на війну в Україні?

Про це та інше "Телеграф" поспілкувався з доктором Крістіаном Кохом — виконавчим керівником Фонду досліджень країн Перської затоки у Брюсселі.

Ідея про зміну режиму в Ірані не спрацювала

— Яке ваше загальне враження — куди рухається ситуація на Близькому Сході, і чого очікувати далі?

— На жаль, ми перебуваємо на етапі, коли ескалація є більш ймовірною, ніж деескалація. Атаки на іранське газове родовище Південний Парс призвели до ударів у відповідь.

Днями ми побачили атаку на енергетичні об’єкти в Катарі. Також стався вибух на нафтовому об’єкті в Ер-Ріяді. Енергетична інфраструктура стала мішенню, і, ймовірно, ця тенденція збережеться.

Я не дуже оптимістично налаштований щодо можливості швидкого зниження напруги впродовж найближчих днів. Найімовірніше, ми вступаємо у фазу ескалації, яка може тривати кілька тижнів. Водночас ситуація залишається надзвичайно непередбачуваною та мінливою.

— Якою наразі є мета США?

— Чітко сформульованих цілей так і не було озвучено. Безумовно, ядерне питання завжди було в центрі уваги. Президент США неодноразово підкреслював, що Ірану не буде дозволено отримати ядерну зброю.

Та є й інші чинники. Серед них — загальне ослаблення іранської держави протягом останніх двох років: санкції, внутрішні заворушення в Ісламській Республіці, а також торішня війна з Ізраїлем, яка послабила військові спроможності Ірану.

Можливо, існувало бачення, що це нагода продовжити процес дестабілізації іранського уряду із надією на зміну режиму в Тегерані. Ймовірно, це не було основною метою, радше другорядною. Але, здається, саме цього насправді прагнуть США.

Для довідки: у Тегерані формально існують президент, уряд і парламент, але реальна влада зосереджена в руках верховного лідера та силових структур. Після ліквідації аятоли Алі Хаменеї влада перейшла до його сина — Моджтаба Хаменеї, однак його позиції вважаються нестабільними, і значний вплив мають військові, зокрема Корпус вартових Ісламської революції — Україна визнала КВІР терористичною організацією.

— Виглядає так, що адміністрація Трампа розраховувала на короткострокову операцію, але вона затягнулася на тижні.

— І США, і Ізраїль, схоже, виходили з припущення про свою військову перевагу та мінімальний опір з боку режиму в Ірані.

Американський президент сам визнавав, що був здивований масштабом іранської відповіді, особливо ударами по країнах Перської затоки, що не було враховано в початкових планах.

Передбачалося, що військова кампанія буде короткою, а не середньо- чи довгостроковою. Та не було враховано, що уряд в Тегерані є значно більш стабільним та вкоріненим, ніж очікувалося.

Тому навіть другорядна ідея про можливу зміну режиму виглядала малоймовірною від самого початку. Саме це і призвело до затягування кампанії.

— Наскільки розумію, в баченні адміністрації Трампа іранці всередині країни мали виступити проти режиму і сприяти змінам. Але ж це надто небезпечно?

— Безумовно, це дуже небезпечно. Умови постійних бомбардувань, майже без попередження, роблять вихід людей на вулиці надзвичайно ризикованим — вони можуть загинути від ракет і бомб.

Ймовірно, ідея була така: коротка військова кампанія тривалістю один-два тижні, яка дозволила б населенню знову вийти на вулиці та зробити додатковий поштовх до певних змін в уряді.

Однак ці розрахунки, видається, були помилковими.

Путін поза увагою

— Часто звучить думка, що найбільше від цієї війни виграє Росія. Чи погоджуєтесь ви з цим?

— Певною мірою Москва справді може отримувати вигоду від ситуації.

По-перше, увага частково відвернулася від війни в Україні, оскільки інформаційний простір зараз зосереджений на подіях на Близькому Сході.

По-друге, ми вже бачимо вплив на ціни на енергоносії — нафта значно подорожчала. Крім того, президент Трамп оголосив про послаблення деяких обмежень на продаж російської нафти, що дозволяє Москві отримувати додаткові доходи.

Це також певним чином послужило пану Путіну, дозволивши йому уникнути надмірної уваги до своєї особи на даний момент.

— А в довгостроковій перспективі?

— Варто побачити, яким буде результат війни в цілому. Але постає питання надійності Росії як союзника для таких країн, як Іран. Ймовірно, Тегеран розраховував на більшу підтримку з боку Пекіна та Москви, але цього не відбулося.

Тому це може поставити під сумнів цінність тісних звʼязків з РФ.

— Попри ознаки того, що росіяни надають Ірану допомогу, США не надто сприймають Росію як повноцінного союзника режиму. Чому?

— Гадаю, це може пояснюватися тим, що в загальному балансі Росія сама потребує ресурсів. До того ж до початку війни саме вона отримувала військове обладнання від Тегерана.

Ймовірно, оцінка полягає в тому, що певна допомога Ірану з боку РФ все ж є, але вона не має суттєвого значення в загальному контексті — настільки великого, щоб вимагати додаткових серйозних кроків у відповідь.

Вашингтон перекладає відповідальність за Україну на Європу

— Ви згадали, що увага США змістилася до подій на Близькому Сході. Чи означає це, що зусилля адміністрації Трампа щодо завершення війни в Україні фактично призупиняться? Адже переговорна команда — Стів Віткофф і Джаред Кушнер — залучена до обох конфліктів.

— Насправді ситуація вже рухалася в цьому напрямку. Адміністрація Трампа протягом року чітко давала зрозуміти, що не вважає цю війну такою, у яку варто втручатися, і що це — проблема Європи.

Ймовірно, ця тенденція лише посилиться: США робитимуть якомога менше для врегулювання російсько-українського конфлікту і фактично залишать це Європі.

— При цьому Трамп просить допомоги від Європи у забезпеченні руху Ормузькою протокою і досить різко висловлюється щодо НАТО через це. Якою має бути відповідь європейців?

— Європа, як і держави Перської затоки, опинилася в подібній ситуації: перед конфліктом, який вони не обирали і не хотіли, але в який їх фактично втягують.

Тому виникає складна дилема. З одного боку, серед країн Ради співробітництва арабських держав Перської затоки, а також у низці європейських країн, існує досить широкий консенсус, що ця війна є незаконною і суперечить міжнародному праву. Більше того, багато хто вважає її непотрібною, оскільки не було переконливих доказів того, що Іран перебував на межі створення ядерної зброї або становив безпосередню загрозу.

Відповідно, ніхто не хоче брати участь у військовій кампанії, стратегія і результат якої невідомі.

Ми не знаємо, чим все завершиться в Ірані: чи відбудеться крах режиму, чи він, навпаки, зміцниться і стане ще жорсткішим і більш реваншистським.

Чи станемо ми свідками внутрішніх заворушень, які переростають у міжетнічні конфлікти? Адже в Ірані проживає близько 12 різних етнічних груп, і напруга може поширитися на регіон.

Для Європи важливо зберігати подвійний підхід: з одного боку, підтримувати країни Перської затоки в обороні — зокрема, постачати засоби захисту від ракет і дронів; з іншого — розглядати потенційну роль у морській місії.

Зрештою, відновлення повноцінного функціонування Ормузької протоки є критично важливим не лише для Європи, а й для світової економіки. Ціни на нафту вже зростають до 110 доларів, та легко можуть сягнути 150–160 доларів, якщо криза затягнеться.

Для довідки: Ормузька протока — вузький морський прохід, який з’єднує Перську затоку з Оманською затокою та Індійським океаном. Це справжня енергетична артерія світу, через яку проходить близько п’ятої частини світового експорту нафти, а також значні обсяги скрапленого газу. Іран контролює північний берег протоки й наразі фактично перекрив її.

Я розумію аргументи європейців, що це не може бути операція НАТО, адже це оборонний, а не наступальний союз.

Водночас у Європи є власні інструменти. Наприклад, у Червоному морі діє оборонна місія Aspidus, яка отримала позитивний відгук від країн Перської затоки, оскільки має виключно захисний характер — вона спрямована на забезпечення безпеки комерційного судноплавства через небезпечні протоки.

Європейцям варто принаймні розглянути можливість запропонувати подібну оборонну місію і для Ормузької протоки. Наразі відповідь Європи на ініціативи Трампа зводиться переважно до відмови, без висування власних альтернативних рішень.

Водночас країни Перської затоки уважно спостерігають за реакцією європейців, адже зараз формується стратегічне партнерство між ЄС і державами регіону. Вони хочуть зрозуміти, що це партнерство означає на практиці і чи готова Європа діяти.

Перші кроки вже є: Франція заявила про розгортання додаткових військових ресурсів у регіоні, зокрема кораблів для місії Aspidus. Італія, зі свого боку, надала оборонне обладнання, включно із засобами перехоплення. Це правильні кроки.

Є найгірший сценарій

— Європейці традиційно діють обережно.

— У будь-якому разі, рано чи пізно криза почне спадати. І тоді постане питання: що далі? Саме тут Європа може відіграти ключову роль, запропонувавши дипломатичні рішення та важелі впливу.

Здається, американці не збираються потім наводити лад і брати участь в обговореннях щодо того, як міг би виглядати регіональний безпековий порядок. Країни Перської затоки прагнутимуть іншого підходу до регіону — вони не хочуть потрапити під вплив Ізраїлю чи під панування США.

Також виникає дедалі більше запитань щодо американських гарантій безпеки: чи не роблять американські військові бази в регіоні ці країни мішенями?

До останнього моменту держави Перської затоки виступали проти ударів. Але тепер, коли атаки відбулися і Іран розширює свої удари по енергетичній та навіть цивільній інфраструктурі, є розуміння, що загрозу з боку Ірану потрібно усунути.

Кошмарний сценарій — якщо за кілька днів Трамп вийде на трибуну та оголосить, що "місію виконано", залишивши регіон із тим самим режимом в Ірані, але розлюченим та готовим до помсти.

Неможливо жити в умовах постійної загрози раптових атак.

Варто боятися не іранських ракет, а іншого

— З боку іранського режиму лунали погрози про можливі удари по Європі чи Україні, якщо вони надаватимуть допомогу США. Чи здатен Іран атакувати європейські міста?

— Гадаю, їхні можливості в цьому плані дуже обмежені. Однак Іран може вдаватися до певних форм асиметричної війни. Проблемою будуть не прямі ракетні удари, а посилення екстремізму як-от поодинокі терористичні атаки.

За умов конфлікту низької інтенсивності, що затягується, це, безсумнівно, матиме наслідки для Європи в майбутньому.

— Також кібератаки, оскільки іранці в цьому мають досвід.

— Так, це не щось одномірне. Є багато різних способів, як ця війна може вплинути на європейську і, звичайно, українську безпеку.

Країни Перської затоки оцінили жест Києва

— Україна вже відіграє роль, зокрема завдяки досвіду у сфері перехоплення дронів та розвитку відповідних технологій.

— З точки зору країн Перської затоки, негайна пропозиція України та президента Зеленського щодо допомоги у протидії іранським безпілотникам, була високо оцінена.

Це, безумовно, матиме позитивний вплив на майбутні відносини між вашою державою та країнами регіону.

Український досвід є надзвичайно цінним. Водночас це також питання економіки, адже як довго можна використовувати дорогі ракети-перехоплювачі проти дешевих дронів?

— Цікавим є і той факт, що президент Зеленський провів дві зустрічі з принцом Ірану в екзилі Резою Пахлаві. Як ви це оцінюєте? Адже це також виглядає як важливий сигнал для міжнародної спільноти.

— Я досить скептично оцінюю рівень підтримки пана Пахлаві всередині Ірану. Не думаю, що він має там реальний політичний вплив або що відіграватиме значну роль навіть у разі зміни режиму.

Втім, можливо, з української точки зору це спроба залишити всі варіанти відкритими та продемонструвати підтримку альтернативного розвитку подій в Ірані — якщо з’явиться можливість для змін.

— Та хто насправді може відігравати роль всередині країни? Ви зазначили, що Пахлаві не має значної підтримки.

— Це наразі відкрите питання. Ми не знаємо точно.

Варто пам’ятати, що в Ірані існує глибокий внутрішній розкол. Більшість населення налаштована проти уряду, і протягом останніх років ми періодично спостерігали хвилі протестів.

Водночас навіть якщо взяти 10–20% населення, які підтримують владу, — це все одно дуже велика кількість людей, приблизно 15–20 мільйонів. І ці люди віддані збереженню Ісламської Республіки.

Це суттєво ускладнює можливість змін, адже ці сили готові застосовувати будь-які репресивні методи для збереження уряду. До того ж за десятиліття режим системно знищував будь-яку організовану опозицію.

Саме тому ситуація є настільки небезпечною: навіть якщо режим впаде завтра — що далі? Немає чіткої відповіді.

Це може призвести до встановлення військової диктатури, наприклад, за участю Корпусу вартових Ісламської революції. Може також посилитися перський націоналізм.

Або країна може зануритися у внутрішні конфлікти між різними етнічними групами — азербайджанцями, белуджами, арабами, курдами — які спробують скористатися хаосом.

У такому випадку ми можемо отримати сценарій, подібний до Іраку після 2003 року — з тривалими внутрішніми конфліктами та відсутністю зрозумілого шляху до стабільного уряду.

Ізраїль хоче знищити всі загрози для себе

— Складається враження, що США не мають чіткої стратегії щодо настільки широкої картинки.

— Варто згадати про роль Ізраїлю. Ймовірно, існує певна різниця між цілями Вашингтона та Єрусалима.

Виглядає так, що Ізраїль прагне повної ліквідації будь-яких потужностей, що існують в Ірані, а також знешкодження всієї мережі іранських проксі-організацій. Уряд Нетаньяху, схоже, налаштований це зробити. Це частина ширшої стратегії — усунути будь-яку опозицію Ізраїлю в регіоні.

У короткостроковій перспективі фокус — на Ірані, але ми вже бачимо події в Лівані. Не виключено загострення з хуситами в Ємені. Також повідомлялося, що Ізраїль розглядає можливість створення бази в районі Африканського Рогу для протидії загрозам з боку Ємену.

А що з Сирією? Там уже відбуваються удари.

Усе це вказує на дуже небезпечний сценарій тривалої нестабільності та подальшої ескалації з боку ізраїльтян. Це не відповідає інтересам США, які, скоріше за все, не хочуть безкінечної війни.

Найбільш нагальною загрозою для країн Перської затоки, безумовно, є Іран. Але Ізраїль не сприймається як раніше. Пріоритет для держав регіону — не допустити, щоб іранська гегемонія зрештою була замінена ізраїльською. Це не той сценарій, який вони хотіли б бачити.