Замість російських серіалів: 5 детективів, які на голову вищі за звичне "мило" (відео)

Українці й далі дивляться російські серіали — неймовірно, але факт. За даними Digital Research 2025, 23% українців продовжують дивитися російський контент у YouTube: російські канали, фільми та серіали.

"Телеграф" зібрав для вас п’ятірку європейських детективних серіалів, з якими не зрівняється жодне російське "телемило".

"Люпен"

Ідея перенести героя оповідань Моріса Леблана про пригоди джентльмена-злодія Арсена Люпена з позолоченого XIX століття в XXI спершу викликала скепсис. Тим більше, що стримінговий гігант Netflix цілком у своєму дусі зробив пана Люпена темношкірим парижанином на ім’я Ассан Діоп. Та й вибір актора на головну роль породжував сумніви: Омар Сі ("1+1") більше схожий на інтелігентного розбійника, ніж на джентльмена-злодія.

Але результат виявився напрочуд непоганим. За іскристою легкістю — навіть легковажністю — "Люпен" мало чим поступається найкращому фільму Луї Летерьє, який сам зняв усі епізоди серіалу, — "Ілюзії обману" (2013). Попри сцени насильства, серіал вийшов таким само легким і абсолютно умовним, як і проза Моріса Леблана.

На жаль, творці "Люпена" так і не спромоглися пояснити, звідки головний герой узяв усі свої суперздібності: змінювати зовнішність, лихо битися й влучно стріляти, як справжній коммандо, ламати комп’ютери, тікати на швидкості від погонь тощо. Очевидно, що Діоп — супергерой під маскою Арсена Люпена, а в супергероїв не заведено розпитувати про походження їхніх чарівних скілів. Лігво Арсена Люпена, таке схоже на печеру Бетмена, лише підсилює цю схожість. Ну що поробиш — рано чи пізно все стане Marvel.

Але головне: "Люпен" — це історія про любов до читання й книжок, де книжка — не просто данина культурі чи розвага, що нічим не гірша за перегляд серіалу. Вона буквально стає інструкцією з виживання в негостинному й несправедливому світі. Як показано в одній зі сцен "Люпена", можна обрати Біблію і смирення, а можна віддати перевагу томику Моріса Леблана — і почати власну партизанську війну.

"Кривавий округ"

Антологія з трьох півторагодинних епізодів розповідає історію розслідування кількох злочинів протягом десяти років. Їх чинили високопосадовці, тож поліція активно все прикривала — аж до відвертих фальсифікацій і навіть убивств усіх причетних. Літературна основа антології — серія книжок Девіда Піса "Йоркширський квартет" — хоч і є чистою белетристикою, але спирається на документальні матеріали. Безперечно, такий фільм міг народитися лише в самокритичній Британії.

Майже непомічений у 2009 році, цей серіал згодом став джерелом натхнення для майбутнього культу: коли на екрани вийшов перший сезон "Справжнього детектива", критики серед інших впливів згадували і "Кривавий округ". (У 2010 році, за рік після телепрем’єри у Британії, усі три фільми антології показували обмеженим кінотеатральним прокатом у США.) Та й сама ідея антології з трьох сезонів, перший і останній з яких зарифмовані однією історією, очевидно, була навіяна цим чорним британським шедевром. Додай у простір "Кривавого округу" бодай краплю оптимізму — і вийшов би зразковий film noir.

"Вавілон Берлін"

Екранізація серії романів Фолькера Кутчера про пригоди травмованого війною комісара поліції Ґереона Рата — в найзахопливіший період історії Берліна, коли столиця Німеччини була киплячим казаном із політики, мистецтва, пороку, криміналу й наркотиків.

Відтоді як Райнер Вернер Фассбіндер втягнув свою останню в житті доріжку, німецькі телесеріали рідко ставали міжнародними хітами. Один із небагатьох щасливих прикладів нового часу — "Німеччина’83", знята англійською і спершу показана в США, а вже потім на батьківщині. Тим цікавіший успіх "Вавилона-Берліна". Рецепт, на перший погляд, простий: багатошарова детективна інтрига, історична достовірність і гігантський бюджет. Плюс талант і працелюбність одного з провідних німецьких режисерів — Тома Тиквера ("Біжи, Лоло, біжи").

Першим в англомовному світі, хто заклав початкову цеглину у фундамент берлінської легенди, став Крістофер Ішервуд — автор роману "Прощавай, Берлін", за мотивами якого геніальний Боб Фоссі зняв фільм "Кабаре". Двадцяті—тридцяті роки в житті Німеччини та її Вавилона (де, між іншим, осіло чимало колишніх громадян Російської імперії — від Павла Скоропадського до Володимира Набокова) — це неймовірно цікава доба, у якій, ніби в кривому дзеркалі, відбився весь майбутній ХХ століття з його сексуальною та психоделічною революціями, підлітковими бунтами, попкультурою, міською партизанщиною, поліцейським насильством і чудовиськовими диктатурами. Загалом — ідеальний час, ідеальне місце.

Правдоподібно відтворений антураж Берліна 1929 року з його неуютними квартирками, гей-кабаре, кривавими сутичками на демонстраціях і вказівниками готичним шрифтом — одна з головних переваг серіалу. А детективна історія з поліцейськими й злодіями, гангстерами й політиканами, нацистами й троцькістами, порнографами й шантажистами, а також (як же без цього) назавжди розбитими серцями зав’язана у такий тугий вузол, що відірватися від екрана дуже складно.

"Рокко Ск’явоне"

Екранізація детективних романів Антоніо Мандзіні про харизматичного й екстравагантного комісара Рокко Ск’явоне, якого заслали з Рима в провінцію. (Марко Джалліні з "Ідеальних незнайомців".)

Характер у Ск’явоне паскудний: він покурює на робочому місці травичку, розслідування воліє вести забороненими методами та ще й тролить начальство. Звісно ж, у цього насмішкуватого мачо в шафі є парочка особистих роздираючих драм. Це вимираючий вид — людина з іншої епохи, водночас схожа і на сищика середньої руки з нео-нуару дев’яностих на кшталт "Останнього бойскаута", і на персонажів іронічних детективів сімдесятих, найкращі з яких написали, звісно ж, Май Шеваль і Пер Вале.

Серед провінційних недотеп-карабінерів така фігура виглядає трагікомічно — на цьому й базується більшість конфліктів: двогодинні серії язик не повертається назвати "серіальними епізодами", та й постановка зроблена на найвищому рівні. Особливо вдало на екрані складається дует Джалліні з Массімо Реале ("Талановитий містер Ріплі"), який грає коронера — такого ж цинічного й гострого на язик професіонала, як і сам комісар.

Неквапливий, атмосферний і дуже видовищний "Рокко Ск’явоне" знімали на північному заході Італії, в Аості, тож, окрім експресивних чоловіків і вродливих італійських жінок у кадрі, на вас чекає багато альпійських краєвидів невимовної краси.

"Чистильник"

Після того як поліція залишає місце злочину, там з’являється вусатий нігіліст із зовнішністю та почуттям гумору Френка Заппи, який працює "чистильником". Його звуть Шотті, і він не проти перекусити їжею з холодильника або пригоститися господарським шнапсом — покійному шнапс уже все одно ні до чого. Але якщо знадобиться, Шотті між іншим розплутає найскладніший злочин.

Дещо камерна постановка (вся дія серіалу обмежується декорацією квартири чи будинку, де головний герой прибирає сліди злочину) окупається брутальною харизмою Шотті та абсурдистськими сюжетами, для яких творці виписали смішні й цинічні діалоги.

Детективна інтрига — навіть найоригінальніша (так, в одному з епізодів беруть участь привид жертви та її вбивця) — не є самоціллю, як, власне, і комічні словесні пикировки Шотті з іншими персонажами.

Головним тут видається точно знайдена й тонко передана атмосфера абсурдності довколишнього життя, у якому можливе все, що завгодно. І хоч би яким ненормальним Шотті не здавався "нормальній" більшості — від повій до буржуа — саме його вкоріненість у реальність і грубувате почуття гумору роблять цього, на перший погляд, придуркуватого "чистильника" філософом стабільності й здорового глузду посеред світу, що збожеволів.

Раніше "Телеграф" писав про найочікуваніші серіали 2026 року.