Штрафи за прогули та навчання з "зарплатою": як українські діти вчаться у школах Європи та чому мріють про дім

Тисячі українських родин через повномасштабну війну змушені були виїхати за кордон і влаштовувати дітей до європейських шкіл. Найбільше біженців оселилося у Польщі та Німеччині, Чехії та інших країнах. Там діти зіткнулися з абсолютно іншою системою освіти — без крику, з характеристиками замість оцінок та штрафами за прогули.

"Телеграф" поспілкувався з батьками українських школярів з Польщі та Німеччини і з'ясував, чим відрізняється європейська система навчання від нашої, як швидко діти адаптуються до нової мови та чому, попри всі переваги закордонних шкіл, родини все одно хочуть повернутися додому.

Штраф за прогул, жодних поборів та навчання з зарплатою: як влаштована німецька школа

Німецька освітня система здивує будь-якого українця вже з першого дзвінка. Уроки тут починаються о 7:50 ранку, а за пропуски без поважної причини батькам загрожують штрафи. Віра Павленко, мама, яка живе у Німеччині, розповідає про так званий шкільний обов'язок.

"В Німеччині є так званий шкільний обов'язок, всі діти мають ходити до школи. Якщо дитина пропускає без поважних причин, штрафують батьків", — пояснює жінка.

Втім, як зазначає Віра, система передбачає гнучкість у разі хвороби чи сімейних обставин. Батьки просто пишуть електронного листа до школи до початку занять або узгоджують дні відсутності з адміністрацією. Головне — мати поважну причину.

Віра каже, що поєднувати навчання у двох школах одночасно — українській дистанційно та німецькій очно — практично нереально. "Дитина просто таке нормально не може потягнути. Воно не дає ефекту ні в німецькій школі, ні в українській школі. Це просто номінальне навчання", — пояснює жінка.

Мало канікул і багато років навчання — реалії німецької освіти

Німецька система освіти відрізняється від української тривалістю. За словами Віри Павленко, діти навчаються на рік довше — повноцінних 12 класів, а в деяких землях (територіальні одиниці на кшталт регіонів, — Ред.) навіть 13. При цьому літні канікули коротші — лише півтора місяця, але є осінні, зимові та весняні канікули. Це дозволяє розтягнути навчальний процес і зменшити навантаження на дітей.

"До восьмого класу включно діти навчаються до обіду. Максимум шість уроків", — розповідає Віра. Після занять частина дітей йде на групу продовженого дня, де є гурткова робота. Діти їдять, роблять уроки і о четвертій годині йдуть додому. Ця опція створена для того, щоб батьки могли працювати, адже в Німеччині до 12 років дітей взагалі не лишають вдома самих.

Які гуртки є при школі в Німеччині

Гурткова робота у німецьких школах дуже розвинена, зазначає Віра Павленко. Її син відвідував курс кулінарії. Також пропонують шахи, спортивні гуртки, мовні гуртки для старших дітей, економічний гурток, хімічний, театральний. При школі гуртки безкоштовні. Платні гуртки поза школою коштують набагато дешевше, ніж в Україні, і є доступними для батьків.

"Дуже багато гуртків організовані як клуби. Батьки платять невеликі внески. В кожному маленькому містечку, де тисячу людей живе, дві, три, п'ять, є свій оркестр, є свій футбольний клуб", — каже Віра.

Щодо підручників — школа їх надає, але батьки платять за користування. Якщо дохід родини менший за певну межу, держава дає підручники безкоштовно. Наприкінці року їх треба повертати, як і в українських школах.

Коли вона з сином приїхали до Німеччини, їх зустріли дуже тепло — педагоги та адміністрація школи всіляко допомагали. Проте великою перевагою для сина у новій школі було знання англійської на розмовному рівні. Це допомогло спілкуватися з вчителями та однокласниками, поки не знаєш німецької мови.

Що таке Ausbildung і чому це одна з найбільших переваг німецької освіти

Найбільша особливість німецької освіти, за словами Віри Павленко, — це Ausbildung, система професійного навчання, де теорія поєднується з практикою на підприємстві. Після дев'ятого, десятого або 11-го класу, не закінчуючи повністю школу, діти можуть обрати аусбілдунг. Вони три дні працюють на підприємстві, а два дні навчаються у спеціалізованій школі. При цьому отримують зарплату — близько 600 євро на місяць, проте сума може варіюватись в залежності від конкретного закладу.

"Для багатьох професій в Німеччині не вимагається вища освіта. Я б сказала, до 70 відсотків професій не потрібна вища освіта", — пояснює Віра. Достатньо мати кваліфікацію після аусбілдунгу. Вища освіта необхідна лише для вчителів, лікарів, юристів та науковців тощою

Жінка зазначає, що люди, які йдуть здобувати аусбілдунг, практично у цій сфері і залишаються працювати. "Вони вже знають на що вони йдуть, і що вони хочуть в житті. Тут ідуть за професією і покликанням", — каже Віра Павленко. У старших класах проводяться профорієнтаційні заходи школою та центрами зайнятості. Дітям розповідають про професії, дозволяють піти на практику, спробувати себе в тій чи іншій ролі.

Півтора місяця на адаптацію і жодних оцінок у табелі: польська школа очима українських батьків

Ірина Петрушевич з Києва пам'ятає, як її донька в п'ять років пішла до польського садочка. Півтора місяця знадобилося дитині, щоб усвідомити, що це інша мова, та навчитися нею спілкуватися. Через два роки, у семирічному віці, дівчинка пішла до першого класу, де вже повністю справлялася з польською мовою.

"Викладач дала коментар, що не потрібно відвідувати додаткові заняття з польською мовою, хоча держава пропонує безкоштовні заняття для тих дітей, котрі ще не мають необхідного для свого віку рівня мови", — розповідає Ірина.

За її словами, у польській системі діти вчаться у початковій школі до восьмого класу. Перші три роки — це один етап, потім дитина переходить до наступної частини навчання, але залишається у тій самій початковій школі до восьмого класу включно. Лише після цього учні обирають, куди йти далі — до ліцею, гімназії чи профільної школи.

Платити ні за що не потрібно

Найприємніше для українських батьків, каже Ірина Петрушевич, — це фінансова сторона. Платити за школу не треба, є лише добровільний внесок. "Якщо ти його не платиш, це твоє особисте. Можеш не платити. Немає такого, що тебе вивісять в чорні списки", — пояснює жінка.

Усі підручники надає школа, їх навіть не потрібно носити додому — вони зберігаються у класі. Літературу для читання видають у бібліотеці. Купити потрібно лише канцелярське приладдя — зошити, клей, ножиці. Список посильний, без завищених вимог. Все це приносять один раз на початку року і зберігають у школі в окремій папці дитини.

"Немає вимог до шкільної форми. Навіть коли є якісь концерти, вони пишуть: можна, але не обов'язково виглядати нарядно", — додає Ірина.

Екскурсії у Польщі платні, але їхати чи ні — рішення родини. Тут популярний вираз "можна, але не треба", що, за словами Ірини, означає відсутність примусу.

Оцінювання теж відрізняється від українського. За словами київської мами, у першому класі оцінок майже немає, у другому вже ставлять. Наприкінці року замість табеля дітям видають розгорнуту характеристику. У ній описано, що саме дитина освоїла — додавання, віднімання, письмо, читання.

Директор пояснює, що таке булінг, а батьки не кричать на дітей: культура виховання у Польщі

Одна з найбільших відмінностей між українською та польською освітою — це ставлення до дітей та їхньої безпеки. Ірина Петрушевич розповідає, що директор школи, де вчиться її донька, регулярно транслює на всю школу інформацію про булінг, його види та прояви.

"Директор чітко транслює, що це є булінг, які є види булінгу. В тому числі, що якщо дитина в гаджеті сидить більше ніж декілька годин на день, то це теж є булінг технічного характеру", — пояснює жінка.

Як розповідає Ірина, якщо стається конфлікт між дітьми, вчитель одразу пише про це через освітню платформу Лібрус. Батькам учасників конфлікту надсилають персональне повідомлення з проханням прийти на розмову. Решті батьків у класі повідомляють про інцидент загально, без імен та прізвищ, і просять поговорити зі своїми дітьми про правила поведінки.

"Це мені дуже подобається, тому що тут реагують і присікають і кличуть на розмови", — каже Ірина.

За її спостереженнями, такий підхід ефективний — конфлікти не повторюються. Нещодавно її донька мала непорозуміння з іншими дівчинками, мами поговорили між собою, кожна зі своєю дитиною — і питання вичерпалося.

Важливе правило, про яке каже Ірина: батькам заборонено розмовляти з чужими дітьми. Усі питання вирішують між дорослими або через школу. Ще один табу — фізичні покарання. У Польщі батьки не б'ють своїх дітей, це навіть не обговорюється.

"Не дивлячись на те, як би там не істерила дитина, я не бачу агресії в сторону дітей зі сторони батьків. Криком, тобто теж. Навіть якщо дитина просто лягла на підлогу, лежить і б'є ногами, плаче, немає випадків, щоб на дитину кричали чи її били. Такого у культурі просто немає", — розповідає мама з Києва.

Така атмосфера, за словами Ірини Петрушевич, робить польських дітей більш вільними у вираженні своїх думок. "Вони можуть прийти і сказати, що пані там, наприклад, була "не милою", — зазначає жінка. Діти відчувають себе безпечніше, бо знають — їх захистить сама система, а не лише батьки.

Українські діти дорослішають швидше: війна залишає слід навіть за кордоном

Попри гарні умови у польських школах, булінг все ж трапляється, зізнається Ірина Петрушевич. Втім, у її дитини такого не було. Жінка впевнена, що причина цькування не у національності, а в особистих обставинах дітей, які займаються булінгом, у впливі батьків чи заздрощах.

"Українські діти більш розвинені. А в чому це проявляється? А в досвідченості життя. Тобто життєвий шлях людей, котрі приїхали з України, він є важчим", — пояснює Ірина.

У польських дітей, за її словами, виражене таке дитяче дитинство. Вони безтурботні, не знають, що таке війна, ракети, тривоги. Натомість українські діти або самі відчули, що таке війна, або постійно чують, як батьки переживають, допомагають, донатять.

"Емоційне навантаження на дітей українських набагато вище, ніж на поляків. І це чітко так можна прослідкувати в дітях. Це видно неозброєним оком", — каже жінка.

Вона спілкується також з дітьми з інших країн, які теж є іноземцями у Польщі. Вони більше схожі на звичайних дітей без складного життєвого досвіду, зазначає Ірина Петрушевич.

"Світлица" за 15 злотих на рік та безкоштовні шахи: що ще пропонує польська школа

Людмила з Дніпра виїхала до Польщі з онукою Амелією заради безпеки. Вона хотіла, щоб дитина не чула вибухів і тривог. Кожного навчального року бабуся сподівається повернутися додому, але через постійні атаки це поки неможливо. Батьки дівчинки залишилися в Україні.

"Булінгу жодного немає", — каже Людмила про досвід онуки у польській школі.

За її словами, у їхній школі платити потрібно лише символічні суми — 15 злотих на рік на школу і 15 злотих на світлицю (świetlica szkolna), групу продовженого дня. Обіди платні — 11 злотих на день, але можна заздалегідь домовитися, що замовити з їжі.

Восьмирічна Амелія у другому класі дуже швидко адаптувалася, розповідає Людмила. Вчителі допомагали їй звикнути до нового середовища. У їхній школі безкоштовних гуртків немає, проте в інших школах такі є, зазначає бабуся. Дівчинка ходить на додаткову англійську мову, не при школі. Заняття коштують 430 злотих. "Для поляків це посильна сума, а для українців дорого", — каже Людмила.

У школі Ірини Петрушевич ситуація інша — там є безкоштовні гуртки. За її словами, це англійська, шахи, математика, літературний гурток. Школа працює з 7:30 до 17:30. Увесь цей час функціонує світлиця, де діти читають, пишуть, малюють, дивляться фільми, роблять вироби або гуляють на вулиці у хорошу погоду.

Фізкультура у дітей тричі на тиждень, розповідає Ірина. У багатьох школах дітей возять у басейн.

За запізнення та прогули є відповідальність, попереджає київська мама. Якщо дитина не прийшла вчасно, їй ставлять відмітку в електронній системі. "Якщо ти пропустив більше ніж 25 відсотків навчання, то це є підставою для виключення", — каже Ірина Петрушевич.

Є і платні гуртки, додає жінка — не від школи, а від приватних організацій, які орендують приміщення. Наприклад, акробатика у спортзалі чи інші заняття.

Попри все хороше за кордоном, серце лишається вдома

Попри комфортні умови навчання, безпеку та підтримку у польських школах, українські родини зізнаються — вони хочуть додому. До рідних, до власного дому, до звичного життя.

"Попри те, що в Польщі вчитись добре, хочуть додому", — каже Людмила про себе та онуку Амелію.

Ірина Петрушевич з Києва та Віра Павленко з Німеччини теж не приховують — життя за кордоном дало їхнім дітям нові можливості, безпеку та якісну освіту. Але це не замінить рідної землі. Кожна родина мріє про той день, коли зможе повернутися в Україну, де їхній справжній дім.

Нагадаємо, раніше "Телеграф" писав, що буде з канікулами в Україні. У МОН відповіли.