У Путіна залишилося лише два варіанти, у Кремлі повна "гойда" — російський доброволець, який воює за Україну

Путінський режим обвалиться після смерті диктатора, але для цього владу в Росії має взяти озброєна опозиція. Про це в інтерв’ю "Телеграфу" сказав політичний представник "Російського добровольчого корпусу" Петер "Вайс".

Петер родом із Санкт-Петербурга. Проживаючи в РФ, він виходив на протести проти режиму, але у 2014 році, після анексії Криму, залишив країну та навчався у ЄС. 2024 року "Вайс" приїхав до України, приєднався до РДК і воював. Нині він один із тих, хто розвиває політичну платформу "Російського добровольчого корпусу". Своєю головною метою РДК називає демонтаж режиму. Але як це зробити і де гарантії, що на місце Путіна не прийдуть його спільники? Про це далі в матеріалі.

"Путін не фашист, але це не робить його меншим злочинцем"

— Ви доктор філософії з історичної соціології, і ваша спеціальність — теорія фашизму. У такому разі почнемо з професійного визначення: путінський режим називають фашистським. Це коректно? Він реально має схожість із фашизмом? Чи це зовсім інша ідеологія?

— Є велика спокуса називати його фашистським через те, що термін "фашизм" має історично негативні конотації. Однак це працює лише з погляду політичного популізму, якщо потрібний якийсь ярлик. Якщо розглянути це питання з академічної точки зору, наукової теорії фашизму, то все інакше.

У сучасному академічному середовищі існує консенсус щодо визначення фашизму — це модель державного управління. При цьому кожен із сучасних теоретиків використовує окремий список критеріїв, за якими він може зарахувати той чи інший режим до фашистського.

Наприклад, Джордж Моссе (німецько-американський історик — Ред.) вважав, що будь-який фашистський режим повинен мати риси лібералізму, соціалізму, релігійності, романтизму та расизму. Зєев Штернхель (ізраїльський політолог, історик, дослідник витоків радикальних правих ідеологій — Ред.) вважав, що не можна назвати рух фашистським, якщо він не задає певного цивілізаційного вектора. Стенлі Пейн (американський дослідник європейського фашизму, — Ред.) пропонував потрійну класифікацію: у його моделі фашистський режим визначали цілі ідеології, модель управління і так звані "фашистські заперечення", тобто ідентичність з приставкою "анти" (наприклад, антисемітизм, — Ред.). Роджер Гріффін (британський політолог, дослідник фашизму — Ред.) говорив про необхідність міфічного ядра, тобто метафізичної утопічної мети.

І якщо ми розглянемо ідеологію путінського режиму з погляду всіх цих класифікацій, то по більшості критеріїв її не можна визначити як фашистську. Мосс вважав, що необхідно вивчати фашизм у його власних термінах. І у власних термінах Путін є інтернаціоналістом, захисником радянського минулого.

У російській державі досі немає ідеології як такої. З великою натяжкою під це визначення можна підвести дугінізм. Але він не є масовою ідеологією. Це просто "міжсобойчик" еліт. У путінській ідеології немає фашистських заперечень, крім антилібералізму. Але інших фашистських заперечень — антисемітизму, антикомунізму — у цій ідеології немає. При цьому триває антирасистська повістка: наголос на багатонаціональності Росії, і паралельно з цим відбуваються процеси ресовєтизації, ресталінізації суспільства та культури, замовчування радянських злочинів.

Тому я вважаю, що нам потрібно називати речі своїми іменами. Але те, що Путін насправді не фашист, не робить його меншим злочинцем. Він, безумовно, ультралівий диктатор, терорист та злочинець. Можна навіть сказати, що він бореться із вигаданим фашизмом у марксистській перспективі, тому що перші визначення фашизму на початку XX століття були пов’язані з капіталізмом. Теоретики-марксисти асоціювали будь-який капіталістичний режим із фашистським. І Путін веде боротьбу проти Заходу, країн ЄС, США, називає їх фашистськими з погляду марксистської перспективи. При цьому абсолютно зрозуміло, що Україна, ЄС, США не мають рис фашистських режимів. Але для Путіна це фетишизація радянського минулого, яку він постійно реінкарнує.

— Тобто режим Путіна — це не про ідеологію, а про те, щоб комфортно залишатися при владі?

— Я вважаю, що Путін справді вірить у те, що він каже. Але використовує ідеологічні наративи, щоб зміцнювати свою владу. Проте набагато ефективніше у цьому плані працював суспільний договір, який уклав Путін: економічна стабільність в обмін на політичну лояльність. Для населення Росії це мало більше значення, ніж якісь ідеологічні моменти. При цьому, наприклад, історичний міф про 9 травня має серйозні підстави у російській свідомості, і Путін це експлуатує. Але я думаю, що він сам у це вірить і вважає себе продовжувачем справи Радянського Союзу.

"Після смерті Путіна еліти вчепляться один одному в горлянки"

— Із термінами визначилися. Тепер скажіть: в одному з інтерв’ю ви згадували, що глобальна мета РДК – демонтаж путінського режиму. Якими саме методами?

— Це глобальна мета, і її можна досягти лише через тактику "тисячі порізів". Головне — війна на фронті, бойові операції, бо Путін розуміє лише силу. Крім того, це акції опору, диверсійна діяльність, політична та соціальна дестабілізація. Тобто робота на багатьох напрямках для подальшої дестабілізації режиму.

Якщо ми говоримо про демонтаж режиму, то недостатньо просто прибрати або вбити Путіна, оскільки інститути, які існують у російській державі, громадські настрої, еліта, політична система — вони залишаться. Тому режим може бути демонтований лише після смерті Путіна і після того, як опозиція (я припускаю, що це буде озброєна опозиція), прийде до влади. Тому що необхідно запустити повне перезавантаження інститутів у РФ, інакше можливий прихід іншої диктатури.

— То звідки ж візьметься ця озброєна опозиція? Вмирає Путін, але ж залишаються Патрушеви, Бортнікови, а у них ФСО, ФСБ, Слідком… У них уся сила, повнота влади, у них зброя нарешті.

— Говорячи про озброєну опозицію, я маю на увазі насамперед "Російський добровольчий корпус", який наразі є єдиною легітимною озброєною опозицією. І ми дійсно чекаємо на момент дестабілізації, який настане в російській державі, для того щоб забезпечити перехідний період. Ми беремо участь в операціях із захисту України, її суверенітету та територіальної цілісності, але наше цілепокладання лежить, природно, у звільненні нашої Батьківщини. Коли я говорю про демонтаж режиму, я маю на увазі, що ми заповнимо вакуум влади для забезпечення перехідного періоду відповідно до нашої ідеологічної доктрини та політичної програми.

— Ви впевнені, що цей вакуум буде? Що стяг Путіна миттєво не підхоплять його колеги з кооперативу "Озеро"?

— Вони, безперечно, постараються. Але у путінській системі існує так звана кланова система. Там часто ліва рука не знає, що робить права. Нещодавно, наприклад, була стаття на Meduza про те, що адміністрація президента спеціально випускає заяви у публічне поле для того, щоби представники ФСБ їх прочитали. Тобто вони не мають кулуарної взаємодії, вони змушені комунікувати один з одним через публічне поле. Це навіть для авторитарних режимів дуже незвична ситуація. І оскільки кулуарна комунікація порушена, вони вчепляться один одному в горлянки за першої ж нагоди. Я очікую, що вони будуть працювати один проти одного, а не хтось обраний прийде до влади.

— А Путін умовний арбітр між ними?

— Безперечно. Офіційний наратив влади — "цар хороший, бояри погані". Це універсальний наратив для спілкування з громадянами, у тому числі для вирішення внутрішньоелітних протиріч. Навіть якщо вони постійно підгризають один одного, відбувається переділ сфер впливу, то слово Путіна є вирішальним.

— А за рахунок чого? У нього що, харизма якась божевільна? Чи це сакралізація посади президента?

— Ні те, ні інше. Його влада заснована виключно на силовому важелі та певному консенсусі всередині еліт, яких такий стан справ влаштовує. Більшість із них прийшли до "годівниці" саме за допомогою першої особи держави, і вони перебувають з нею у певних взаєминах. При цьому його силові можливості не піддаються сумніву. Тобто за бажанням він має владу знищити будь-якого представника еліт.

Пам’ятаю, давно була історія, як дочку Путіна із чоловіком підрізав якийсь великий бізнесмен на дорозі. І в нього кар’єра та активи впали протягом доби. І це може статися з кожним. І всі вони, усвідомлюючи цю небезпеку, крутяться навколо Путіна і намагаються ділити сфери впливу з його мовчазної чи не дуже згоди.

У диктатора лише два варіанти

— Ви кажете, що РДК тільки й чекає на можливість дестабілізації режиму і робить все для цього. Припустимо, це відбувається. Що далі? Як на практиці ви берете владу? Заходьте на територію Росії чи як?

— РДК активно нарощує свої військові активи, набирається бойового досвіду, щоб кожен із нас був обстріляним солдатом. Навіть я, представник політичного осередку, 20 місяців провів у зоні бойових операцій. Тому що кожен із нас має бути готовим. Крім того, у нас велика кількість прихильників та співчуваючих, які досі перебувають у РФ. У вирішальний момент, я думаю, вони зможуть надати посильне сприяння. Проте чіткіші плани я не оголошуватиму, бо щастя любить тишу.

— Ви сказали, що соціальний договір із росіянами було порушено. У такому разі, наскільки міцний режим зараз?

— Режим спочатку мав величезний запас міцності за рахунок історичної спадщини та економічного ресурсу. Поступово цей запас міцності виснажується. Путін перебуває у цугцвангу: він змушений все більше затягувати гайки, і це вже поширюється на ті групи населення, які раніше були йому лояльні. Тим самим викликається новий виток невдоволення.

Я люблю читати російських Z-блогерів, як вони ниють, що все погано і як все змінюється у гірший бік. І ми спостерігаємо це невдоволення з боку нових соціальних та політичних груп. Якоїсь миті воно виплеснеться: у формі бунту, змови. Але у Путіна глобально лишаються два варіанти. Перший — це закінчити війну з Україною і таким чином забезпечити працездатність не лише батога, а й пряника, адже знімуть певну частину санкцій, покращиться економічна ситуація. Тоді невдоволення можна буде усунути, повернувшись до соціального договору.

Якщо Путін не закінчуватиме війну з Україною (що дуже ймовірно), йому залишається лише затягувати гайки та чекати соціального вибуху. Але! Якщо він вийде переможцем із цього протистояння — приміром, придушується якесь повстання чи змова, — то він зніме найактивнішу верхівку своїх опонентів, і знову ситуація під кришкою котла сягатиме точки кипіння. І все піде на нове коло.

— Як було з бунтом Пригожина?

— Цілком. Він знищив людину, яка його відкрито критикувала, знищив ближнє оточення, розсіяв збройну структуру. Тому аналогія вірна.

— У контексті закручування гайок: блокування інтернету наскільки сильно вдарило по режиму? На моїй пам’яті з початку повномасштабного вторгнення це найактивніші прояви невдоволення.

— Об’єктивних статистичних даних із Росії мало. Однак навіть за опитуваннями абсолютно провладного Всеросійського центру вивчення суспільної думки спостерігається зниження рейтингу схвалення президента та партії "Єдина Росія". Справжнього розмаху невдоволення ми оцінити не можемо, тому що не беремо до уваги той "глибинний народ", який, можливо, і жив без інтернету. Можливо, у статистичній пропорції це невдоволення зросло зовсім трохи. Але воно зросло за рахунок активних, залучених до економіки людей. Адже хто постраждав? Бізнес, айтішники і навіть російські військові, бо порушилась координація на фронті. І мені здається, це найважливіший чинник, бо у разі закінчення війни це буде додатковим пунктом невдоволення та питань з боку "СВОшників", у яких і так накопичилися питання до влади.

— А чому ми взагалі думаємо, що режим може впасти, коли головні гравці зовсім не ворожі до нього? Китаю як мінімум Путін вигідний. Для Європи Путін завжди був "меншим злом". Трамп взагалі практично відкрито грає за Кремль.

— Думаю, невірна передумова, що міжнародна ситуація сильно впливає на стійкість і суверенітет режиму. Міжнародні відносини структуровані так, що практично будь-яка влада буде прийнятною для Китаю, Європи та США. А їхнє "прийняття" Путіна — це незначний чинник для утримання ним влади.

Кремль хоче вийти з війни

— Ви навчалися у Санкт-Петербурзькому університеті на факультеті міжнародних відносин, і там були діти "зірок" російської еліти, наприклад, донька Пригожина. Що таке ця молодь? Які у них цінності? Для них теж розвал СРСР — "найбільша геополітична катастрофа" чи все-таки головне — гроші, комфорт, влада?

— Я навчався у Петербурзі з 2010 до 2014 року, і там було багато "золотої молоді". Можу відзначити у них різний підхід до навчання: хтось формально приходив, щоб отримати диплом, а хтось дійсно добре вчився, незважаючи на те, що фінансове становище дозволяло їм ніколи не працювати.

Ситуація змінилася із 2014 року. Після анексії Криму розпочалася поляризація студентського товариства. Там з’явився певний гурток студентів, які сприймали це як патріотичний підйом та піднесення геополітичної величі. При цьому більшість цієї "золотої молоді" більше хвилювала, чи зможуть вони їздити до Європи. Тобто санкційний тиск, а не якась ідеологічна чи геополітична картина.

— Трамп, по суті, запропонував Путіну шикарні умови виходу з війни: санкції знімаємо, ведемо бізнес, навіть окуповані території не треба віддавати Україні. Ну, краще просто не придумаєш. А Путін каже "ні". Україна для нього це абсолютно ірраціональна мета? Маніакальна ідея фікс? Чи все ж таки є якийсь раціональний розрахунок?

— Думаю, що Україна з самого початку для Путіна була ірраціональною метою, яка склалася через неправильне розуміння історії у нього в голові. Путін убив Олексія Навального у в’язниці. Чому? Швидше за все, просто засвербіла ліва п’ята, і він вирішив вбити свого політичного супротивника, над яким мав повну владу. Думаю, що з Україною така сама історія. І зараз він просто шукає варіанти, за яких зможе подати цю війну як перемогу.

Адміністрація президента вже розробляє методички, як вони говоритимуть про перемогу над Україною. Там повна "гойда": ми перемогли Україну, ЄС, НАТО. Це цілковита нісенітниця, але вони готують ґрунт для цього дискурсу. Путін чекає на момент, коли він зможе оголосити цю війну хоч якоюсь перемогою.

— Тобто вийти з війни він все ж таки хоче?

— Звичайно. Він очікував, що війна піде зовсім інакше і Україна швидко зламається. Але він уже віддав дуже багато для того, щоб зупинятись зараз. Для нього ключовим питанням наразі залишається Донбас. І після того, як у той чи інший спосіб буде врегульовано статус Донбасу, він буде готовий вести якісь переговори. Можливо. Але знову ж таки це неможливо передбачити, тому що він ірраціональний у прийнятті своїх рішень.

Режим не боїться великої мобілізації

— Повернення "нашіх мальчіков" із "СВО". Проблема для Путіна? Адже вони принесуть із собою зброю, вбиватимуть. Чи взагалі начхати?

— Це буде найсильніша соціальна пертурбація. На Росію, швидше за все, чекають нові 1990-ті. Величезна кількість людей з бойовим досвідом, зброєю ("чорної" зброї буде величезна кількість). Вони повернуться у цивільне життя і вже не зароблятимуть тих грошей, які заробляли на війні. Відсутність економічної перспективи разом із наявністю методів збройного впливу та колективом (якісь бойові товариші) призведе до формування безлічі добре озброєних організованих злочинних груп, у яких цілком імовірно накопичилися питання до влади. Не знаю, як він планує вирішувати цю проблему і чи в принципі планує. Є величезні сумніви, що Путін має актуальне інформування з усіх поточних питань. Цілком ймовірно, що йому підсовують виправлені, підкориговані доповіді з брехнею. На даний момент його більше цікавить війна, а соціальна перспектива цікавить не дуже. Хоча цей момент може стати ключовим та визначати розвиток історії Росії на наступні роки після закінчення війни.

— Інший полюс цієї історії — велика мобілізація у Росії. Вона можлива? Чи Путін її дуже боїться?

— А чого йому боятися? Так, велика мобілізація призведе до падіння економічного зростання, соціальної напруги. Але цілком можливо, що він розглядає ці погрози у контрольованій перспективі. Оскільки люди, які потрапили до мобілізаційної системи, вже перебувають на певному контролі: починаючи з того, як вони потрапляють до мобілізаційного табору, і доти, доки на фронті "полковник Пузік" чи загороджувальні загони не поженуть їх уперед під загрозою зброї. І це досить вигідно: ти знаєш, де людина знаходиться і що вона може лише йти вперед і вмирати.

Про "м’яку силу"

— Ви викладаєте курс про вплив російської "м’якої сили" у світі. Як вона проявляється та які існують механізми протидії?

— "М’яка сила" — це здатність досягати політичних цілей через механізми привабливості, а не примусу чи підкупу. Раніше РФ була досить сильною у своїй "м’якій силі", але використання військових методів підриває її. Після початку повномасштабної війни почали запроваджувати санкції, в ЄС заборонили Russia Today, закриваються культурні інституції. Але при цьому навіть зараз багато з цих культурних інституцій продовжують працювати, зокрема на території ЄС.

Але питання культури дуже складне. Росія завжди використовувала музику, артистів, балет, спорт як інструмент "м’якої сили". Але тут є дуже тонкий етичний вимір, який важливий для Заходу. Тому що ці артисти, спортсмени, можливо, працювали все життя, щоб десь виступити чи потрапити на Олімпіаду. І для західних країн це досить серйозний чинник. Тому завдання Заходу полягає в тому, щоб відокремити індивідуальну участь артистів та спортсменів від залучення РФ. Тому частково дозволили російським спортсменам виступати під нейтральним прапором. Але зараз ми спостерігаємо, що вже є наміри у бік повернення статус-кво. Росії на Паралімпіаді дозволили брати участь під національним прапором На Венеціанській бієнале діяв російський павільйон, хоч і в обмеженому форматі.

Щодо заходів протидії, то тут не існує якоїсь глобальної панацеї. Кожен кейс потрібно розглядати окремо та виробляти контрзаходи. Але ми повинні чітко розуміти сам принцип: ми повинні сприяти розділенню російської культури та держави. Виривати культуру із відомства держави.

— І як же?

— Уявімо, що громадяни європейських країн хотіли б вивчати російську мову, бо вони люблять читати, наприклад, Достоєвського. Вони могли б вивчати російську мову при російських консульствах, адже інших центрів не існує. Але в той момент, коли вони йдуть до російського консульства, програма навчання неминуче пов’язана з пропагандистськими наративами. І постає питання створення альтернативних полюсів.

Про вибори в РФ та протести

— Цього року вибори до Держдуми. Ви очікуєте чогось від цього дійства?

— Жодних змін чекати не варто. Результати будуть абсолютно очікуваними. Останні роки у Росії вводилася система електронного голосування, і, наскільки знаю, цю систему можна підробити будь-якої миті. Тобто голоси можна накрутити за бажанням влади. Єдиний важливий момент, який може бути нам корисний, — у ще більшої кількості людей з’явиться розчарування. Навіть якщо той самий "глибинний народ" проголосує проти влади (за тих самих комуністів), а потім побачить по телевізору, що його голос нічого не коштував, то розпочнеться черговий раунд питань до влади. І цей розрив між очікуваним і тим, що люди отримають, — це, напевно, єдиний важливий момент. Природно, що всі ці "розумні голосування" та спроби зміни влади в Росії через вибори — далеко в минулому, абсолютно не актуально.

— У Росії начебто залишається остання опозиційна сила — це партія "Яблуко". Звісно, дуже умовно опозиційна, адже лідер "Яблука" Явлинський постійно каже, що "треба просто перестати стріляти". З іншого боку, представників "Яблука" садять у регіонах. То все ж таки, "Яблуко" — останній острівець опозиції режиму чи абсолютно ні?

— Якщо брати аналогію, то тіло ще може зображати якісь судоми після того, як померло. Участь у партії "Яблуко" — це буквально намалювати собі червону ціль на лобі. До всіх ще не доходять руки репресивної машини, але вони дійдуть. Їх посадять, і це не дасть їм жодних політичних дивідендів. Час партії "Яблуко" давно минув.

— Чому 99% представників російської опозиції у вигнанні навіть не заїкаються саме про збройний опір режиму, який озброєний до зубів? Цього дискурсу взагалі немає.

— Це справді проблема. Є певний страх перед будь-яким феноменом, який зветься "озброєний". Можливо, це якийсь історичний страх. Але статистика говорить сама за себе: зміна авторитарних режимів без впливу силового елементу сталася за останні роки у 0% випадків. А успішні зміни авторитарних режимів за допомогою силового чинника сталися у 73% випадків.

— Моє фінальне питання: 2024 року я робив інтерв’ю з колишньою політичною бранкою Кремля Олександрою Скочиленко, яку було засуджено до 7 років в’язниці за антивоєнні листівки у російських супермаркетах. Я тоді спитав її, чому росіяни не протестують. Вона мені відповіла (це цитата), що всі бояться до уср*чки. І це питання я хотів би переадресувати вам. Адже ви виходили на протести в Санкт-Петербурзі. Але поясніть, чому більшість росіян не протестують?

— Я виходив на протести в 2011 році. Тоді ситуація була кардинально іншою. Навіть на Болотній площі збиралося 100 тисяч людей, і це була величезна сила. Водночас, санкція за участь у протестах була досить низька. Наразі санкція за участь у протесті — це десятирічні терміни і більше. Тобі знайдуть яку статтю "пришити". Особливо "дискредитація армії" добре працює — взагалі в кожну бочку затичка. І якби я зараз залишався в Росії, то я сам не вийшов би на протест. Тому що це просто безглуздо: ти виходиш із листочком, а тебе садять на 10 років. Кому це допоможе? Це контрпродуктивно.

Набагато продуктивніше залишатися вільною людиною: виїхати за кордон і приєднатися до "Російського добровольчого корпусу", щоб вільно вже зі зброєю в руках чинити опір режиму. З якоїсь точки зору навіть безпечніше та набагато ефективніше виїжджати та брати участь у силовому опорі, ніж виходити на протест із ліхтариками чи з листочками у самій Росії.