У Путіна є лише два варіанти виходу з війни, — британський генерал розповів, чого чекати у 2026 році

Аналітик спрогнозував, чи чекати колапсу Росії найближчим часом.

Перші тижні 2026 року вже ознаменувалися низкою подій: операцією США у Венесуелі, новим витком дискусій щодо розміщення західних військ в Україні, а також — затриманням Америкою нафтових суден під прапором РФ.

Перед якою дилемою на тлі цього стоїть російський диктатор Володимир Путін? Чи почне Вашингтон справжній тиск на Москву? Та коли врешті може закінчитися війна?

Про це та інше "Телеграф" поспілкувався з Чіпом Чепменом — британським генерал-майором у відставці, нині — військовим аналітиком. За його плечима — 33 роки кар’єри у війську, яку він завершив на посаді старшого військового радника Великої Британії при Центральному командуванні США у Тампі, штат Флорида.

"Мотузка" між Трампом та Путіним може розірватися

— У Парижі відбулася масштабна зустріч Коаліції охочих — Франція та Велика Британія знову заявили про можливість розміщення військ в Україні в разі припинення вогню. Наскільки це реалістично, і чи варто зараз покладатися на ці плани?

— У військовому сенсі є три елементи, на які ми звертаємо увагу: намір, схема маневру та основні зусилля.

Намір у цьому випадку — це демонстрація того, що ми матимемо єдину безпекову рамку. Тепер вона складається з трьох рівнів: українська військова спроможність, європейські держави з певною присутністю військ на місці та підтримки з боку США Таке відбулося вперше.

Друга складова — схема маневру, тобто "як, коли, де, що і хто". Жоден із згаданих елементів не буде реалізований доти, доки не буде припинення вогню. Однією з ключових перешкод завжди було питання послідовності: європейські держави та США наполягають, що спочатку має бути припинення вогню, а вже потім — переговори.

Російська позиція, навпаки, категорично цьому суперечить: спочатку переговори, а вже потім — припинення вогню. Багато чого потрібно вирішити не стільки в плані механізмів Коаліції охочих та їхніх гарантій безпеки, скільки в плані того, як це потенційно може надати важелі впливу на Путіна і Росію.

З російської точки зору є два моменти, які, на мій погляд, мають значення. Перший — щорічне новорічне звернення Володимира Путіна. Ключовою в ньому була заява про те, що російська армія нібито продовжує наступати швидкими темпами. Навіть якщо це не відповідає дійсності, йдеться про демонстративний мілітаризм, покликаний вплинути на Дональда Трампа і переконати його, що Україна програє.

Другий момент пов’язаний із тим, що у Мар-а-Лаго все пройшло настільки успішно — з точки зору заяв Трампа про "чудову зустріч" із Зеленським і "відмінну розмову" з європейськими лідерами, — що, ймовірно, це призвело до появи історії про "атаку України" на Валдай та резиденцію Путіна.

Зараз ми знаємо, що це була або повністю вигадана інформація, або приклад операції під фальшивим прапором — принаймні згідно з оцінками, які надходили з боку ЦРУ.

З усього цього випливають два ключові питання. Перше: чи означають для Трампа і США майбутні відносини з Росією більше, ніж суверенітет, незалежність і територіальна цілісність України?

Друге: з огляду на події навколо Валдаю, а також, що ще цікавіше, на реакцію Росії або її відсутність у контексті Венесуели, — чи може Путін і надалі не дратувати Трампа, не поступаючись при цьому абсолютно нічим? І чи не настане в якийсь момент той момент, коли ця мотузка у відносинах між Трампом і Путіним просто розірветься?

Для мене це ключовий момент, адже враховуючи, як розвивалися події у Венесуелі та навколо Гренландії — досі не зрозуміло, чи дійсно Трамп сповідує уявлення про своєрідний товарний меркантилізм як нову форму американської зовнішньої політики.

І відповідно — чи не розглядає він Україну, Гренландію та Венесуелу просто як товар. Це мене непокоїть. Адже [під час зустрічі із Зеленським] в Мар-а-Лаго президент США говорив, що земля залишається найгострішим питанням. Але ж проблема не в землі, а у суверенітеті та територіальній цілісності Україні.

Саме тому Путін часто подає питання територій у такому ключі: мовляв, йдеться лише про поступку невеликої частини землі — кількох тисяч квадратних кілометрів на Донбасі. Але насправді це принципово інше питання, пов’язане з тим, у що ми всі віримо в контексті міжнародного порядку та статті 2, пункту 4 Статуту ООН — щодо суверенітету, незалежності та територіальної цілісності.

Ми часто накладаємо західну оптику на все це, аналізуючи Путіна. Якщо ж подивитися історично, то найбільше ми помилилися в оцінці Росії під час вторгнення до Чехословаччини 1968 року — після подій в Угорщині 1956-го. Я завжди вважав, що Путін — це свого роду Андропов у новій оболонці, адже він мав стосунок до обох цих подій: був послом в Угорщині та радником Брежнєва у відповідні роки.

Для довідки: 1956 року в Угорщині спалахнула революція — спочатку мирні студентські протести швидко переросли у повстання проти комуністичного режиму.

Серед іншого люди вимагали демократичних реформ, виборів та виведення радянських військ з країни. У відповідь СРСР розпочав масштабне військове вторгнення, залучивши танки та багатотисячний контингент військ, і жорстоко придушив повстання. Загинули 2652 людини, сотні тисяч угорців були змушені залишити країну через репресії.

1968 року відбулося вторгнення військ Варшавського договору до Чехословаччини, ініційоване Радянським Союзом з метою придушення "Празької весни" — курсу на політичні реформи, лібералізацію та обмеження контролю Москви над внутрішньою політикою країни. Операція поклала край реформам, призвела до окупації Чехословаччини радянськими військами та стала символом готовності СРСР застосовувати силу для збереження свого впливу в Східній Європі.

Виникає запитання: чи потрібне Путіну екзистенційне геополітичне протистояння на все життя? Адже він ніколи насправді не говорить про те, яким буде життя після війни.

Я знаю про так би мовити сім смертельних упереджень аналітика, і один із них — це фундаментальна помилка атрибуції (мова про явище, за якого люди схильні пояснювати поведінку інших їхніми особистими рисами, характером або намірами, недооцінюючи вплив обставин і ситуації — Ред.).

Фундаментальна помилка атрибуції застосовувалася до того, як ми оцінювали події в Чехословаччині 1968 року, і вона цілком може застосовуватися до того, як ми аналізуємо Путіна сьогодні. Можливо, з точки зору Путіна не існує прийнятної чи неприйнятної ціни. І тоді для нього є лише два варіанти — перемога або поразка.

Російська економіка не рухне цього року

— Чи погоджуєтеся ви з оцінками західних розвідок, що Росія має ресурси продовжувати війну ще щонайменше два роки?

— Я не поділяю уявлення про те, що 2026 року неминуче відбудеться колапс російської економіки. Я добре пам’ятаю, як Пригожин (ватажок ПВК "Вагнер" — Ред.) ще три роки тому говорив, що Росії доведеться жити, як Північна Корея.

І добре памʼятаю як 2011 року, після "Арабської весни", вважали, що падіння Башира Асада є неминучим, бо всі показники блимали "червоним". Здавалося, що його режим не має жодних шансів вижити. Але він протримався ще 13 років. Тож часто дуже складно вибудовувати лінійну логіку розвитку таких процесів.

Мій головний висновок полягає в тому, що варто бути не оптимістом, а радше настороженим спостерігачем: Трамп дійсно може стати ключовим фактором тиску [на Путіна]. Та насправді ми маємо трикутник, сторони якого — тиск, винагорода та поступки.

Більшість тиску нині спрямована на Україну та її президента Володимира Зеленського. На Путіна тиск майже не чинився. Чи зміниться це? І чи стало захоплення двох нафтових танкерів під російським прапором першим сигналом зміни підходу?

Ми все ще очікуємо жорстких санкцій США проти РФ, адже відповідний законопроєкт 2025 року так і не був ухвалений. Тож чи стане Трамп реалістичним у цьому питанні, чи ми побачимо, що єдина його послідовність — це насправді непослідовність?

Говорячи про Росію, не забуваймо про тактику Громика й різницю між "вести переговори" та "домовлятися". Путін хоче переговорів, але він не хоче домовлятися. Він вимагатиме максимум і в підсумку може отримати третину або половину того, чого раніше не мав.

Для довідки: Андрій Громико був радянським міністром закордонних справ протягом 28 років поспіль. Його дипломатичний стиль часто описують як "мовчазну непоступливість": свідоме затягування переговорів і ухилення від конкретних зобов’язань використовувалися як засоби досягнення цілей Радянського Союзу.

Позиції Кремля ослабли

— Для Путіна проблема в тому, що він не бачить виходу з війни, у нього лише два варіанти — перемога або поразка, без третьої опції, як-от піти на поступки?

— Я не бачу готовності до поступок.

Варто зазначити, що Путін був досить мовчазним щодо венесуельського питання. Маємо приклад ситуації, коли росіяни звинувачують інших у тому, чого самі винні. Москва заявила, що це акт збройної агресії, грубе порушення міжнародного права та суверенітету Венесуели і небезпечний прецедент у міжнародних відносинах. Усе це стосується того, що сталося у 2014 та 2022 роках в Україні.

Реакція РФ була радше риторичною та дипломатичною, а не військовою, незважаючи на те, що у неї існував військово-технічний договір з Венесуелою.

Тепер, яким буде результат арешту "тіньового судна", що перебувало в Північній Атлантиці? Це стане одним із ключових чинників. Чи дійдемо ми до етапу, описаного у звіті Гельсінської комісії за 2024 рік, присвяченому аналізу відносин між Росією та США? У ньому сенатор-республіканець від Південної Кароліни Джо Вілсон зазначав, що Трамп зрештою побачить нещирість Путіна і усвідомить: із ним неможливо досягти справжньої домовленості, адже він є нечесним переговорником.

Водночас не думаю, що на цьому етапі Путін виступить із якоюсь суттєвою відповіддю на ініціативу Коаліції охочих; раніше він завжди жорстко відкидав будь-яку ідею присутності західних військ в Україні.

Ймовірно, він поводитиметься дуже обережно, щоб подивитися, як розгортатимуться події протягом наступного тижня-двох, перш ніж говорити щось по суті. У Кремлі заявлятимуть, що це питання, які слід обговорювати непублічно.

Путін — перед дилемою, адже за останні два тижні його позиція певною мірою ослабли через все, що відбувається.

— Сенатор США Ліндсі Грем заявив, що Трамп дав зелене світло законопроєкту про вторинні санкції, який ви згадували. Можливо, це також може бути потужним сигналом з боку США Росії, що настав час реально сідати за стіл переговорів?

— Знову ж таки, сісти за стіл не означає укласти угоду. Путін, як і раніше, має велику стратегічну мету — повернення втрачених територій і сфер впливу.

Він не визнає загального принципу суверенітету України. Навіть генерал Ден Кейн (голова Об'єднаного комітету начальників штабів США — Ред.), коли його торік запитали на слуханнях у Сенаті, чи зупиниться Росія на Україні, дав дуже просту відповідь: "Я так не думаю".

Вважаю, саме так і є. У великих стратегічних категоріях Росія мислить десятиліттями й навіть кількома декадами, а не в межах наступного року чи двох.

Трамп вірить у теорію великої людини

— Водночас бачимо, як деякі європейські політики, зокрема президент Франції Еммануель Макрон, говорять про можливість прямих переговорів із Путіним. Чи здатен хтось із лідерів Європи досягти чогось, відновивши прямий контакт із Москвою?

— Не думаю, що це спрацює. Хоча вважаю, що канали комунікації завжди слід тримати відкритими, і говорити краще, ніж воювати, як-то кажуть. Але водночас ми маємо бути дуже обережними щодо стратегії тиску, винагороди та поступок — і щодо того, як у різні моменти виглядає баланс цього трикутника.

Складається враження, що Путіна винагороджують так само, як його винагородив саміт в Анкориджі…

— Так, після зустрічі на Алясці він почувався надзвичайно самовпевнено.

— Об’єднана архітектура безпеки є надзвичайно важливою. Якщо уявити собі схему з чотирьох блоків — Америка, Росія, Європа та Україна, — то проблема минулого полягала в тому, що суб’єктність визнавалася лише за діалогом між Росією та Америкою. А насправді вона має існувати між усіма чотирма.

Чи дійшли ми до моменту, коли абсолютно всі інші визнають, що Росія є стороною, яка зриває процес? Чи Трамп зробить різкий розворот і скаже: "Ні, це все Україна"? Ми сподіваємося, що зрештою він усвідомить: саме Москва є руйнівником.

Одна з людських проблем Трампа полягає в тому, що він щиро вірить у так звану теорію великої людини — що історія є нічим іншим, як біографією великих людей і того, що вони роблять разом. І він має — або принаймні мав — певну слабкість до Путіна.

При цьому найбільшим успіхом Йосипа Сталіна, наприклад, були не перемоги на полі бою під Сталінградом чи Курськом. Це був успіх за столом переговорів у Ялті, де він отримав геополітичну перевагу на майбутнє. Трамп може зіткнутися з тією ж проблемою, що і Рузвельт, коли вважав, що персональна дипломатія дозволить йому мати справу зі Сталіним.

Маємо бути обережними з переконанням Трампа, що він здатен домовитися з Путіним на особистому рівні. Я вважаю це хибним.

Ніколи не можна забувати, що Путін — офіцер КДБ: він знає, за які важелі тиснути, як лестити, як залучати співрозмовника і просувати свої цілі в форматі особистих переговорів.

Росія може використати ШІ для підриву Заходу

— Водночас Росія намагається зламати рішучість Заходу в підтримці України. Чи може Кремль вийти на новий рівень у своїх гібридних операціях проти Європи? Ми вже бачили вторгнення дронів, кібератаки, діяльність шпигунів.

— Найбільша загроза зараз — це те, як використовується генеративний штучний інтелект для розпалювання кампаній у соціальних мережах та інших інструментів впливу. Саме це є найнебезпечнішим способом підриву західних демократій, формування свідомості в іншому вимірі.

У Росії — цифровий авторитаризм, тоді як на Заході — демократичні соціальні медіа. Москві простіше готувати інформаційне поле бою — як усередині країни, так і за її межами — і використовувати дезінформацію в умовах відкритих суспільств.

Одна з теорій перемоги Росії полягає в тому, щоб перечекати Захід, підриваючи елементи підтримки [України]. Коаліція охочих та загалом уся допомога для Києва — гуманітарна, матеріальна, особливо рішення по кредиту, досягнуте на Брюссельському саміті, — мають значення. Хоча ЄС не зміг використати кошти з російських активів, сам факт надання значної позики дозволяє Україні залишатися в боротьбі.

У соціальних мережах у Великій Британії вже можна побачити людей, які пишуть: британські солдати не повинні бути на українській території. Частина цих коментарів цілком може походити не від когось за робочим столом у Лондоні, а зі Санкт-Петербурга. Але саме поширення такого контенту й породжує розбрат у демократичних суспільствах.

— Чи може статися прямий напад Росії на будь-яку державу-члена НАТО через три-пʼять років, як багато хто прогнозує?

— Загроза складається з трьох компонентів: намірів, спроможностей і можливостей. Як я сказав, наміри все ще зберігаються — для Росії йдеться про повернення втрачених територій і сфер впливу.

Але якщо говорити про схему маневру — як, коли, хто, що і де — я не думаю, що згадані вами часові рамки мають потенційне значення. Проте фахівці з безпеки завжди мають бути насторожі. Бути вартовими, а не оптимістами.

Ми маємо скористатися можливістю, поки Росія зазнала значних втрат, щоб переконатися, що ми переозброїлися. Адже те, що забезпечує тривалий мир у решті Західної Європи, — це стримування, яке дуже добре працювало з 1945 року.

Однією з причин, чому Росія змогла напасти на Україну, було те, що ви не були частиною НАТО. Країни Східної та Центральної Європи добровільно вступили до НАТО, бо прагнули реальної безпеки від реального хижака.

— Зараз говорять про гарантії безпеки для України на кшталт Статті 5 НАТО. Чи зможуть вони працювати без повноцінного членства в Альянсі?

— Вони мають бути сприйняті як такі, що заслуговують довіри, українським політичним і громадянським суспільством. Інакше це нежиттєздатно.

Якщо у Путіна хоча б виникає двозначність у думках, то це вже добре. Але було багато факторів, які свідчили про те, що він не повинен був нікуди вторгатися.

Є Будапештський меморандум, є Гельсінський заключний акт, у якому зазначено, що суперечки мають вирішуватися шляхом діалогу, — документ, який привів до створення ОБСЄ та всієї архітектури безпеки. Є Статут ООН — як ми вже згадували, стаття 2, пункт 4. Усі ці три речі мали б чітко дати зрозуміти: війна у XXI столітті фактично виключена.

Та події, які ми спостерігаємо — зокрема протягом останніх кількох тижнів — демонструють, що жорстка сила є реальністю. Якщо хтось рухається дорогою на танку, а хтось — з іншого боку тієї ж дороги — на велосипеді, то людина на велосипеді значно більше переймається міжнародним правом, ніж людина в броні.

Потенційно позитивний момент нині полягає в тому, що після подій у Венесуелі та захоплення російських "тіньових суден" може виявитися, що саме Росія — це людина на велосипеді. А ми абсолютно точно знаємо, що Сполучені Штати — це людина у танку.