"У зоні бою мені спокійніше, ніж у тюрмі": історія бійця 3-ї штурмової

Військовослужбовець із позивним Білка — боєць 3-ї окремої штурмової бригади (3 АК). До того як потрапити на фронт за програмою умовно-дострокового звільнення, він відбував покарання в місцях позбавлення волі. В інтерв’ю "Телеграфу" боєць розповів, чому в зоні бою йому спокійніше, ніж у тюрмі, як ставляться до колишніх ув’язнених у 3-й штурмовій і чому вирішив залишитися в армії після війни.

— Розкажіть, будь ласка, про випадок, через який ви опинилися у в’язниці?

— Так було: побив доволі сильно двох хлопців. Сам подзвонив у поліцію, розповів про це. Працював далі по своїй сфері, на суди являвся, приїжджав. У мене не було ніякого розшуку — після чого, суд вирішив, що потрібно мене ізолювати. Мене ізолювали на два місяці.

Після цих санкцій далі продовжувались суди. Призначили мені вирок. Раніше в мене також було кримінальне провадження до цього. І оскільки це був вже не перший раз, мені винесли вирок — чотири роки.

— Наскільки пам’ятаю, це було пов’язано з тим, що ви дівчину захищали. Правильно?

— Не дівчину, свою колишню дружину.

— Якщо у вас була можливість повернутися в той день, коли ви захистили колишню дружину, і знати, чим це закінчиться для вас, ви втрутились би знову?

— Ні. Пройшло багато часу після цієї події, це вже досить давно. Я більше в таке не сунувся б, тому що отримав таку науку — що дівчина, яку я захищав, скажімо так, того не вартує. Я би більше ніколи туди не втручався.

— Який строк із цих чотирьох років ви відбули в місцях позбавлення волі?

— Два роки.

— Як ви дізнались тоді про можливість мобілізуватись по УЗД?

— Вийшов закон, не пам’ятаю вже його назву, стосовно того, що можна долучитись до армії з місць позбавлення. Як я це почув, побачив… я людина не криміналістична, я більш люблю домашній затишок, таким раніше був.

Мені незручно було в колонії. Я працював там, у мене все було добре, репутація була дуже добра. Але як почув, що можна потрапити до армії, я з самого початку не міг підібрати бригаду правильно.

Я не хотів, як інші: "куди візьмуть, туди візьмуть", аби звільнитися. Мені це було не цікаво, я не хотів іти на якесь "м’ясо". Приклад показав: мої приятелі, які були зі мною, вийшли — і через два тижні, все. Оперативна служба колонії повідомляє, що хтось 200, хтось тяжкий 300. Я трошки зупинився на цьому. Після чого прийшла Третя штурмова.

Я раніше хотів піти до 95-ї бригади, але я не знав, що "Трійка" також приїжджає до колоній і набирає рекрутів. Не був у курсі. Була окрема кімната, де були військові наради, прийшов туди з наміром долучитись до 95-ї бригади, бо вона якраз приїхала. Іду туди, дивлюсь — мені пацани кажуть: "Трійка" приїхала". А про "Трійку" раніше я чув дуже багато хороших слів.

Було дуже приємно поспілкуватись з людьми, які набирали мене. Адміністрація не хотіла мене віддавати, я був дуже потрібною людиною в колонії. Але у підсумку, завдяки старанням людей, які проводили рекрутинг, я пішов до "Трійки". Мене там пробували долучити до інших підрозділів, розказували купу цікавих казок, але мені вже після "Трійки" було не цікаво.

— Чи була у вас бойова підготовка перед відправкою на фронт?

— Бойова підготовка в мене була, причому на максимальному рівні. Зараз тренують нормальні, адекватні пацани, які вже пройшли бойові дії, щось побачили, а не якісь "тюбики" з Десни, навчені по книжках.

Мене тренували бойові сержанти. Мені з ними було дуже цікаво. Я дуже швидко вливався. Підготовка була максимальною. До моменту відправки на фронт доводилось багато чого зробити, і покачатись, і побігати, але це було продуктивно.

— Яка у вас військова спеціальність?

— Стрілець. Просто стрілець.

— Є стереотип, що до колишніх ув’язнених у війську ставляться упереджено. Чи стикались ви з таким у Третій штурмовій?

— Ні. Не можу сказати, що в Третій штурмовій були такі відносини. Ми всі рівні один одному. Не було зауважень або приколів: "ти там із тюрми". За таке можна було отримати в зуби, і неважливо, хто це — сержант чи хтось інший. Такого ставлення ніколи не було.

Ми всі військовослужбовці, не ділимося на касти. Я вже більше ніж півтора року в підрозділі, такого не було і не буде.

— Де психологічно вам важче знаходитись: у зоні бойових дій чи у в’язниці?

— Якщо чесно, більше психологічно мені тяжко знаходитись вдома, на ППД. У зоні бойових дій, як би тупо це не звучало, у мене гарний апетит, я добре сплю, навіть коли на голову снаряди падають.

А тюрма — ти закритий, не маєш ніяких можливостей, ти там ніхто, для адміністрації ти як раб, який працює на колонію. Мені спокійніше знаходитись на лінії зіткнення.

— Де краще годують: у тюрмі чи в армії?

— Залежить від того, що саме готують. Але якщо загалом, то, звичайно, тут на мільярд відсотків. В армії годують "на убой". А в тюрмі дають таке, що не дають ніколи свиням.

— Часто кажуть, що колишні в’язні стають найкращими воїнами, бо звикли до обмеженого простору, холоду, голоду, небезпеки. Погоджуєтесь із цим стереотипом?

— Скажу так: воїни після тюрми себе краще почувають тут, ніж у тюрмі. Багато практики показало, що колишній ув’язнений вивозить більше навантажень, ніж людина, яка прийшла з цивільного життя.

Людина після колонії вже пройшла на максималках те, що потрібно буде проходити в майбутньому. Йому тут набагато легше, простіше. Мені, наприклад, дуже легко тут, бо я розумію, що таке посидіти в одиночці або в поганих умовах. Мені з цим простіше.

— Розкажіть про побратимів. Вдалося налагодити контакт, потоваришувати? Хто ці люди?

— У мене є побратими, з якими я дуже добре спілкуюсь. Вони знаходяться поруч зі мною. Поруч зі мною немає людей, які прийшли з колонії. Якщо є, то це нові рекрути, які зараз проходять БЗВП.

У мене всі молоді, гарні бійці, підготовлені до всього. Ми дійшли до того рівня, що їх треную не підрозділ або хтось інший, а треную їх я, тому що зараз я вже інструктор, бойовий сержант. З побратимами в мене дуже теплі, хороші відносини.

— На майбутнє: хочете залишатись у війську чи повернутись до цивільного життя?

— У майбутньому мені було б цікавіше залишитись в армії. Я себе знайшов тут. Кожна людина себе знаходить десь і в чомусь. Мені тут комфортно, дуже добре. Я хочу лишитись у війську після закінчення війни, далі нести службу.

— Уявімо, що війна закінчилась. Ви сказали, що залишаєтесь в армії, але які мрії маєте, окрім військової служби?

— Не знаю. Якщо відверто, після того, що я пережив і побачив, на моїй душі… у мене немає ніяких подорожей, нічого я не планував. У мене просто беземоційність, дуже сильна.

Навіть немає таких помислів у голові: що б я робив, чим би займався? Я ще не вирішив це питання. Але хочеться зробити щось таке, про що говорили б люди, що було б цікаво не тільки військовим. Щось зробити, що в майбутньому комусь би стало в пригоді. На сто відсотків я ще не вирішив.

— Останнє питання. Якщо маєте можливість звернутися до таких самих ув’язнених, якими були ви, і змотивувати їх долучатись до "Трійки" або армії загалом — які аргументи б навели?

— На моєму досвіді, коли влітку я займався рекрутингом з моїм побратимом Мангустом, ми їздили по колоніях, проводили агітації. Люди слухали. Є маленький відсоток людей, яких ми змогли набрати й витягнути звідти.

Вони зараз у лавах Третьої штурмової. Але більшість, якби ти їх не мотивував, усе одно бояться. Просто тупо бояться. Думають, що там "м’ясо", дивляться на інших. Можна змотивувати, але дуже маленький відсоток.

Нагадаємо, раніше "Телеграф" публікував інтерв'ю з ветераном з Луцька Андрієм Соломіним, який пережив клінічну смерть та пройшов боротьбу за власне життя у госпіталі.