Зрозуміє лише самотній. 3 романтичні фільми для тих, хто 14 лютого залишився наодинці

14 лютого не завжди означає свято для двох — інколи вечір Дня святого Валентина доводиться провести наодинці. "Телеграф" підібрав для вас три найкращі фільми саме для такого, без сумніву, сумного випадку.

"Ла-Ла Ленд"

"Ла-Ла Ленд" — сленговий вислів, що означає втечу від реальності у світ мрій і фантазій. Водночас це гра слів, яка обігрує назву міста ілюзій (а якщо вірити письменнику Майклу Коннеллі — водночас й Міста янголів), тобто Лос-Анджелеса.

У центрі сюжету — двоє молодих людей, яких привели до Голлівуду мрії про кар’єру у шоу-бізнесі. Дівчина (Емма Стоун, яка отримала за цю роль "Оскар") мріє стати акторкою, а герой Райана Гослінга — музикантом. Тож приготуйте носовички, бо кар’єра й кохання в "Ла-Ла Ленді" — речі несумісні.

Режисер Дем’єн Шазелл натискає на всі кнопки, щоб ударити глядача в найсльозливіші місця — від класичних голлівудських мюзиклів до "Шербурзьких парасольок" Жака Демі. Та епілог "Ла-Ла Ленду", у якому без жодного слова показано підсумок і стосунків головних героїв, і не менш оптимістичний фінал їхніх надій, цілком заслужено приніс фільму "Оскар" 2016 року.

"500 днів літа"

Цей фільм — чудова психотерапія для тих, хто зациклився на пошуку "ідеального партнера" або важко переживає розрив.

На самому початку стрічки закадровий голос попереджає: "Це не історія кохання. Це історія про любов". Далі сюжет нелінійно стрибає в часі, показуючи 500 днів романтичних стосунків героїв Джозефа Гордона-Левітта і Зої Дешанель — від першої ейфорії закоханості до важкого усвідомлення того, що любов минула.

Фільм безжально деконструює жанр романтичної комедії: спільні музичні смаки й необов’язкові, але милі побачення не гарантують фінального титру "жили вони довго і щасливо". А нелінійна оповідь правдоподібно імітує роботу пам’яті після розставання з коханою людиною, коли спогади кидає в пастці між образами щастя й травмою розриву.

"Сніданок у Тіффані"

Класичний фільм Блейка Едвардса, знятий за мотивами класичної новели Трумена Капоте. Образ Голлі Ґолайтлі у виконанні Одрі Гепберн — ексцентричної й неймовірно чарівної мешканки Нью-Йорка — став не просто взірцем стилю, а справді культовим. Знаменита чорна сукня від Живанші, перли, мундштук і величезні сонцезахисні окуляри Одрі Гепберн назавжди змінили світ моди.

Щоправда, у Трумена Капоте навіть не найуважніший читач рано чи пізно розуміє, чим Голлі Ґолайтлі насправді заробляє собі на життя. Та Голлівуд зрізав усі гострі кути похмурої й провокаційної оповіді — і на виході вийшла романтична комедія.

Для багатьох глядачок Голлі Ґолайтлі стала архетипом незалежної самотньої жінки у великому місті на початку шістдесятих, коли емансипація лише підіймала голову. Їм імпонує її стиль, волелюбність, уміння виживати в чоловічому світі й те, як граційно вона ховає свої слабкості за фасадом вічного свята. Якщо, звісно, забути, наскільки самотні головні герої цієї історії.

Раніше "Телеграф" писав про те, що не так з романтичними героями радянського кіно.