Дати бронь чоловікам і створити нове міністерство — в Раді розповіли, як збираються повертати українців

Мотивувати чоловіків призовного віку повернутися з-за кордону можливо тільки в тому випадку, якщо влада в Україні запропонує їм роботу з бронюванням. Про це в інтерв'ю "Телеграфу" сказав нардеп, заступник голови фракції "Слуга народу" Максим Ткаченко.

Разом із парламентарями-однодумцями Ткаченко займається проблемами переселенців, та, як запевняє "слуга", наразі політика уряду щодо ВПО суттєво кульгає. Чому так відбувається та чи буде бронь для тих, хто хоче знову в Україну? Відповіді на ці та інші питання — далі в матеріалі.

"В Європі складно, але…"

— Пане Максиме, ви один із тих депутатів, які займаються, як зараз модно казати, людським капіталом. Про це і поговоримо. Повернення чоловіків призовного віку з-за кордону до завершення активних бойових дій — це можливо?

— Шансів на повернення наших людей під час війни дуже мало. Давайте по категоріях людей, які перебувають за кордоном.

Перша категорія — ВПО-біженці. Це люди, які на початку повномасштабної війни стали переселенцями, вимушено залишили свої тимчасово окуповані населені пункти й виїхали за кордон. Ці люди, як мені здається, навряд чи повернуться. Чому? Тому що їм нікуди повертатися. Щонайбільше, допоки держава не вирішить питання компенсації за зруйноване або пошкоджене житло, вони не повернуться і після закінчення війни. Вони повернуться тільки якщо закінчення війни дорівнюватиме звільненню наших територій. Тоді вони повернуться до себе додому. Це єдина така умова. Інших умов я не розумію. Що мотивуватиме їх повертатися на орендовану квартиру за 18–20 тисяч гривень на місяць? Повірте, як би складно не було в Європі, як би там не скорочували підтримку, виплати, компенсації — все одно люди перебувають у безпеці. Це головний фактор, через який вони залишатимуться там.

Друга категорія — люди з територій України, де житло ціле. Вони виїхали за кордон, тому що там їхні діти чи є інші причини. Серед них є і чоловіки, і більшість із них, на мою думку, можуть повернутися тільки за умови, що їм буде забезпечена робота з гарантованим бронюванням. Наприклад, держава анонсує, що є критичні підприємства, де потрібна робоча сила. Саме тому ми маємо забезпечити системний підхід — в Україні має з’явитися повноцінна політика людського капіталу. Ми зараз працюємо над створенням концепції Міністерства людського капіталу. Воно має бути відповідальним не лише за підтримку внутрішньо переміщених осіб, а й за комплексний захист, адаптацію та повернення всіх українців, які постраждали внаслідок повномасштабної війни.

— Але ж, повертаючись до бронювання, я пам’ятаю, що таку ідею уже проговорювали в уряді ваші колеги-нардепи. І вона якось розчинилася та не була реалізована. Чому?

— На те вона й ідея, щоб, на жаль, залишитися ідеєю. Щось блокує уряд і не дає цим ініціативам стати законами або не втілює ці ідеї в життя. Втіленням має займатися виконавча влада, місцева влада. А до виконавчої влади в мене особисто дуже багато питань.

Для всіх дітей ВПО грошей немає

— Нещодавно уряд повернув виплати для дітей ВПО, скасувавши критерій доходу для батьків. Але чому повернули виплати тільки для дітей, які були зареєстровані як ВПО після 2022 року? Ті ж, хто став переселенцем до повномасштабної війни, не отримали права на поновлення виплат. Чому? Немає грошей?

— Так, немає грошей. Це перша причина. Немає реальних грошей у бюджеті України для того, щоб повернути виплати хоча б кожній дитині. Я вже не кажу про всіх інших людей, які, на мою думку, також мають право на виплати доти, доки залишаються в Україні й не мають власного житла. Тобто не повернулися до свого житла після звільнення територій або не отримали від держави компенсації за втрачене житло. До цього моменту людина вважається внутрішньо переміщеною особою. Щонайбільше — вимушено внутрішньо переміщеною особою. І ця людина повинна отримувати від держави хоча б мінімальну суму, щоб орендувати собі житло. Тих, хто поїхав за кордон, це не стосується.

Але якщо ми домоглися повернення виплат [окремим] дітям, то, безумовно, потрібно довести цей план до кінця. І ми над цим зараз працюємо та робимо все можливе, щоб уряд знайшов фінансову можливість повернути виплати і тим дітям, які навчаються онлайн (якщо школяр навчається дистанційно, то не має права на виплати, — ред.). Цих дітей дуже багато. Хоча моя особиста думка — діти в більш-менш безпечних громадах, містах, областях повинні повернутися до навчання офлайн. Менше з тим, велика кількість дітей продовжує навчатися онлайн. І вони, на мою думку, отримують неповноцінні знання.

До речі, діти, які ходять до школи, отримують безкоштовне харчування, користуються комунальними послугами тощо. А це додаткове навантаження на бюджет. Відповідно, якщо діти вчаться онлайн, цих витрат на них немає, і ці кошти можна було б їм виплачувати.

Ми не повинні влаштовувати фактичну сегрегацію серед дітей ВПО, ділити на "правильних" і "неправильних". На тих, хто заслуговує на підтримку, і тих, хто ні. Це суперечить і Конституції, і здоровому глузду. Онлайн чи офлайн — це все наші діти, які однаково втратили дім через війну. Всі вони потребують підтримки. Дитина не стає "менш переселеною" лише тому, що навчається дистанційно.

І потрібно повернути виплати всім дітям, які з 2014 року стали ВПО. Ми домовлялися з урядом, що повернення буде без будь-яких обмежень. Не мають діти, де дохід у сім’ї дещо вищий, вважатися дітьми "іншого сорту". Чи справді 10 380 гривень на члена сім'ї сьогодні можна вважати ознакою заможності? Люди, які встановлювали цю цифру, давно були в магазині? Чи бачили вони ціни на оренду житла?

Про бізнес на переселенцях

— Уряд дуже масштабно рекламував субсидію на оренду житла для ВПО. У вас є дані, чи "вистрілила" в підсумку ця програма?

— Не вистрілила. Ні в перший рік, ні в другий. Чому? Тому що головний документ, який потрібно подати, щоб отримати цю субсидію, — офіційний договір оренди житла.

Були спрощені абсолютно всі умови подання цього документа.

Зокрема, з’явилася можливість зробити це через "Дію" і без необхідності власнику з’являтися особисто, тому що дуже багато власників перебувають за кордоном. Але все одно ніяких договорів і, відповідно, майже ніяких субсидій люди не отримують. А продовжують сплачувати 10–20 тисяч гривень за оренду нашим українцям. Тим самим, як і ті, які постраждали. Хтось це все розуміє, а хтось, на жаль, ні.

Компенсація податків для орендодавця (щоб мотивувати його здавати житло "в білу", — ред.) спочатку була на пів року, потім змінили на рік. Мінсоцполітики хотіло додати, щоб узагалі два роки держава компенсувала податки власнику, який здає житло ВПО. Та все одно все це житло, що здається в оренду, так і не було виведене з тіні. Все це так і залишається сірим, непрозорим бізнесом наших українців. А здавання в оренду своєї квартири за гроші — це, звичайно ж, бізнес. Ти отримуєш дохід. Ти живеш у країні, яка надає тобі і твоїй родині купу різних соціальних та інфраструктурних благ. Але, отримуючи дохід від оренди, ти жодної гривні податку не сплачуєш. Ну, окрім комунальних послуг, які, знову-таки, платить ВПО.

"Місцева влада живе, наче немає війни"

— Відповідно до закону 4080, який активно лобіювала ваша група депутатів, зараз повинна тривати інвентаризація державного та комунального житлового фонду в громадах для розміщення ВПО. Чи є якісь результати? Скільки переселенців вдалося розмістити завдяки цьому механізму?

— Це, знову-таки, питання до виконавчої гілки влади. Ми говорили про ідеї, які не реалізуються, а є закони, які ми ухвалили. Хоча я, відверто кажучи, не очікував, що під час повномасштабної війни, мільйонної евакуації людей і наявності такої кількості переселенців (а всі ж громади бачать, скільки до них приїжджає ВПО) буде потрібен закон, щоб почати робити інвентаризацію майна для розміщення ВПО.

Але що ж ми побачили і чому взагалі були вимушені ухвалити цей закон? У 2022 році люди багато куди змогли заселитися. Це було екстрене заселення. Люди приїжджали в гуртожитки (переважно це були гуртожитки закладів вищої освіти), школи, дитячі садочки. Чому садочки? Тому що там умови були хоч якось пристосовані для розміщення людей. І в 2022 році, коли була найбільша кількість переміщень, це все якось рухалося. Влада щось робила, донори допомагали. А з середини 2023 року все стало якось "заспокоюватися". А ВПО продовжували їхати і їхати. Але вже ніхто нічим не займався. Як тільки звільнили Київщину, Харківщину, Херсон — все наче як закінчилося. Але ж не для ВПО. Люди як їхали, так і до сьогодні їдуть. Та, на жаль, уже майже ніхто нічого не переобладнує. Відсоток дуже маленький. Раз на пів року десь щось відкривається (новий гуртожиток чи шелтер на 12 квартир). Це ні про що. Тому наша тимчасова спеціальна комісія була вимушена швидко ініціювати цей закон. А зараз уже є тимчасова слідча комісія в парламенті, яка займається питаннями ВПО.

— І що вона буде робити?

— Це контроль за виконанням усіх програм (місцевих, обласних, державних) і законів щодо забезпечення прав ВПО. І тепер уже слідча комісія досліджуватиме, як у країні виконується закон [4080]. А я на випередження скажу — він не виконується.

— Чому?

— Тому що це додаткова робота для виконавчої гілки влади, для місцевої влади. Потрібно ж щось думати, десь шукати кошти, якісь механізми… А для чого? Вони живуть так, наче в них немає війни. На жаль, так майже по всій країні.

У всі ті місця тимчасового проживання, які, слава Богу, з’явилися, — от як вони відкрилися у 2022 році, туди хтось завітав із виконавчої гілки влади, щоб подивитися, як там живуть люди. А з 2023 року там уже нікого з чиновників не було. Наче люди там не живуть. Наче вся сантехніка, каналізація й інше необхідне для життя комунальне обладнання не зношується і не потрібно виділяти туди жодних додаткових коштів. Люди там живуть? Ну й хай самі собі щось там роблять. Тому ми й були вимушені створити вже слідчу комісію. Будемо все це аналізувати й робити висновки.

"Проблема ВПО сама не зникне"

— Чи повертаються зараз люди на окуповані або прифронтові території, наприклад, у той самий Краматорськ?

— Не повертаються. А тим паче до Краматорська. Навіть до Харкова не повертаються, хоча там більш-менш якось триває життя. Щодня прильоти, щодня повітряні тривоги, але там є і економіка, і життєдіяльність міста, і транспорт працює. Але й туди не повертаються.

— Що головне ми маємо змінити у ставленні до ВПО?

— Ми маємо перестати ставитися до переселенців як до людей із "тимчасовою проблемою", яка колись сама зникне. Бо для мільйонів українців це вже не тимчасова історія на кілька місяців. Це роки життя без власного дому, з орендою, гуртожитками, постійними переїздами й невизначеністю.

І держава не повинна ділити ВПО на "правильних" і "неправильних". На тих, хто "достатньо постраждав", і тих, кому підтримка вже нібито не потрібна. Бо людина не перестає бути переселенцем лише через трохи вищий дохід, дистанційне навчання дитини чи те, що її війна почалася ще у 2014 році.

Інакше ми самі створюємо сегрегацію всередині країни. Коли одні мають право на підтримку, а інші роками змушені доводити державі, що вони ті ж люди. Люди, які жорстоко постраждали від війни.