3 головні фільми про Олімпіаду, що назавжди змінили кіно про спорт

Поки весь світ уважно стежить за XXV Зимовими Олімпійськими іграми в Мілані та Кортіні-д’Ампеццо, "Телеграф" вирішив порекомендувати своїм читачам три ключові стрічки про Олімпіади, які помітно вплинули на спортивний кінематограф.

Берлін-1936. "Олімпія" (1938)

З одного боку, "Олімпія" Лені Ріфеншталь — це пропагандистська агітка, що зафіксувала Олімпіаду 1936 року в Берліні на замовлення вождів нацистського режиму. З іншого — це найскладніший з технічного погляду спортивний фільм, визнаний видатним досягненням кіномови, який уже багато років викликає захоплення своєю естетикою.

Ріфеншталь перетворила спорт на мистецтво, оспівуючи культ тіла та красу руху. Але водночас вона створила унікальний прецедент того, як велике мистецтво може служити злочинній меті.

Для 1938 року "Олімпія" стала неймовірним технологічним проривом. Фільм знімала команда з понад 40 операторів. Ріфеншталь першою здогадалася прокладати рейки вздовж бігових доріжок, щоб фіксувати атлетів у русі, — і знімати стрибунів у висоту на тлі неба, використовуючи екстремально низькі кути зйомки, від чого спортсмени в кадрі ставали схожими на античних богів.

Також Ріфеншталь першою почала використовувати підводні зйомки стрибків у воду. Після 70-ти режисерка відкрила для себе дайвінг і, скинувши собі в медичній довідці 20 років, знову повернулася до зйомок під водою.

Ріфеншталь не просто знімала спортсменів за роботою, вона створювала міф. Вона особисто провела сотні годин за монтажним столом, відбираючи кадри з 400 кілометрів відзнятої плівки, і її монтажні склейки кадрів метання молота чи стрибків досі вивчають у кіношколах. Музика писалася спеціально під ритм руху атлетів, що було новаторством для документального кіно. Ріфеншталь у буквальному сенсі винайшла стандарти для всієї майбутньої спортивної журналістики — власне, те, як ми сьогодні дивимося спорт по телевізору.

Париж-1924. "Вогняні колісниці" (1981)

Сюжет "Вогняних колісниць" переносить нас у Велику Британію двадцятих років. У центрі уваги — двоє видатних бігунів, які представляють Британію на Олімпіаді 1924 року в Парижі. Один із них — син єврейського іммігранта, студент Кембриджа. Він біжить, щоб подолати упередження та довести своє право на місце у вищому товаристві; для нього біг — це зброя проти антисемітизму. Інший — глибоко віруючий шотландець, син місіонерів, який біжить "на славу Божу". Фільм майстерно переплітає їхні особисті мотиви з темою національного обов'язку та олімпійського тріумфу.

"Вогняні колісниці" змінили правила гри в спортивному кіно. До цього спорт показували або як хроніку, або як чисте змагання. Режисер Г’ю Гадсон перетворив забіг на психологічне протистояння, показавши за допомогою сповільненої зйомки внутрішній монолог атлета, його напруження та майже релігійний екстаз.

Безумовна британська класика, "Вогняні колісниці" визнані одним із найбільш надихаючих спортивних байопіків в історії. На церемонії 1982 року фільм спричинив сенсацію, здобувши 4 премії "Оскар": за найкращий фільм, сценарій, дизайн костюмів та саундтрек великого Вангеліса. Його електронна музика для історичного фільму була ризикованим кроком, який зрештою став візитною карткою стрічки.

Це улюблений фільм колишнього члена Парламенту Великої Британії та дворазового олімпійського чемпіона Себастьяна Коу. Завдяки йому саундтрек Вангеліса лунав на кожній церемонії нагородження на Олімпіаді-2012 у Лондоні.

Ліллехаммер-1994. "Я, Тоня" (2018)

Байопік найбільш скандальної фігуристки 90-х — Тоні Гардінг — простежує її шлях від важкого дитинства з деспотичною матір'ю-офіціанткою до історичного тріумфу (першого жіночого потрійного акселя в США) і, зрозуміло, неминучого падіння. У 1994 році колишній чоловік Тоні, Джефф Гіллоулі, організував напад на її головну конкурентку Ненсі Керріган, яка в результаті отримала травму коліна.

Сценарист Стівен Роджерс взяв інтерв'ю як у Тоні Гардінг, так і у її колишнього чоловіка. При цьому їхні версії подій настільки суперечили одна одній, що він вирішив залишити у фільмі обидві. В результаті герої цієї "чорної" комедії постійно ламають "четверту стіну", заперечуючи перед глядачами версії одне одного, що стало вдалою знахідкою.

Роль Тоні стала першою по-справжньому потужною драматичною роботою Марго Роббі, яка місяцями тренувалася на льоду, щоб виглядати переконливо, і виступила продюсеркою фільму. І вона не помилилася: стрічка стала великим хітом. На тлі інших спортивних байопіків, що прославляють силу духу, уїдливий фільм "Я, Тоня" деміфологізує спорт, показуючи Олімпіаду не святом, а суцільним нервовим зривом у прямому ефірі. Втім, за словами інших учасниць Ліллехаммера-94, ворожість між фігуристками у фільмі, м’яко кажучи, перебільшена.

Сама Тоня Гардінг, як не дивно, була в захваті: спортсменка плакала на прем’єрі та зізнавалася журналістам, що Марго Роббі вдалося передати її зломленість та самотність. А ось постраждала сторона, Ненсі Керріган, принципово відмовилася дивитися фільм. Що теж зрозуміло: не вона стала головною героїнею.

Раніше "Телеграф" писав про найнезвичайніші ролі Роберта Дюваля, який помер у віці 95 років.