Війна дронів, реформи і суспільна відповідальність: командир ППО 3 АК про українську стратегію

Військовий вважає, що головним завданням українського народу є єднання

Російські літаки вже не відчувають себе в українському небі так вільно, як це ще кілька років тому. Як пояснює Максим Зайченко, командир 1030-го окремого зенітного ракетного дивізіону "Аквіла" 3-го армійського корпусу, причиною цьому є вдало вибудована на всіх ешелонах система ППО.

В інтерв’ю "Телеграфу" командир розповів про необхідні реформи в армійській системі та українському суспільстві. Першу частину нашої розмови можна прочитати за посиланням.

Добровольчість, відбір і підготовка

– Ви згадували про проблему ухилення від мобілізації і загалом тему рекрутингу, яка нині вважається доволі гострою. Як зараз відбувається набір особового складу до дивізіону і чи відрізняється мотивація людей, які приходять добровільно, від мотивації та, можливо, ефективності тих, хто був мобілізований?

– Ми з вами зараз перебуваємо в центрі рекрутингу, куди приходять люди. І тут ми дотримуємося того самого принципу, який був і в 2014 році, коли почалася АТО. Тоді ми збирали людей саме з добровольців.

Так само і в перший день повномасштабного вторгнення — тисяча людей, напевно, прийшла вже в перший день і сказала: "Хлопці, давайте будемо щось робити, дайте нам зброю. Ми готові під вашим командуванням, як цивільні люди, боронити столицю". Тому принцип добровольчості зберігається і зараз. Люди навіть на четвертому році війни добровільно приходять до нас.

Звісно, ця кількість менша, ніж раніше. Звісно, ширшими стали і вікові групи, і соціальний зріз. І з кожною категорією потрібно вміти працювати.

Активно долучається молодь, яка приходить за контрактом "18-24". Вони ще можуть не підлягати мобілізації, але свідомо приходять до нас, тому що розуміють: тут вони зможуть себе реалізувати.

У нас майже немає комплектування через ТЦК. Ми активно використовуємо всі доступні законні механізми: люди можуть прийти за контрактом (а їх існує кілька видів), можуть перевестися з іншої військової частини. Також у нас були й є кейси роботи з людьми, які перебували в статусі СЗЧ.

І тут важливо сказати: дуже велика частина таких людей пішла в СЗЧ не тому, що не хотіла воювати, а через конкретні причини — конфлікти з командуванням або проблеми в підрозділі, які вони не змогли вирішити. СЗЧ стало для них єдиним, як вони тоді вважали, виходом. Ці люди приходять до нас, продовжують службу, інтегруються в систему, і відсоток повторних СЗЧ у нас вкрай низький.

Ключове питання, яке ми ставимо кожному: яка твоя мотивація прийти до нас?

Але насправді таких випадків небагато. Частіше люди приходять з мотивацією воювати за Україну, але не розуміють, як саме це робити. У них є базове усвідомлення: "Я хочу захищати Україну", — і на цьому все. Тому ми приділяємо велику увагу підготовці.

Спочатку — базова військова підготовка. Наші люди проходять навчання в навчальних центрах, але після повернення в підрозділ ми обов’язково проводимо оцінку — так звану точку входу. Якщо бачимо прогалини — на своєму рівні довчаємо, допідготовлюємо.

Далі — фахова підготовка. Якщо це кулеметник, він має досконало володіти кулеметом — ми цьому навчаємо на власній інфраструктурі й у навчальних центрах. Якщо це радарист — він отримує відповідну підготовку оператора РЛС. Якщо це зв’язківець, пілот, оператор БПЛА — кожен працює у своєму напрямку.

Саме тому у нас функціонує корпусна школа ППО. Людей, які приходять до нас, ми готуємо як операторів і штурманів БПЛА-перехоплювачів, радаристів, операторів ПЗРК, операторів зенітно-ракетних комплексів, які є у нас на озброєнні.

Окрема складова — морально-психологічний стан. Командир для нас — це найкращий психолог, який має знати своїх бійців. Водночас у нас є і хорунжа гілка — хорунжі системно працюють з особовим складом у питаннях просвітництва і світогляду. Це і історія України, і причини війни між Росією та Україною, і розуміння того, що відбувається у світі. Тому що це не локальна війна, а частина глобальних процесів, і люди мають розуміти свою місію.

Є сержантська гілка, яка відповідає за бойову підготовку, дисципліну, щоденну роботу з особовим складом. Управління підрозділом для нас — це сервіс забезпечення потреб бійця. А від бійця вимагається виконання бойових завдань.

Чому російська авіація втратила свободу дій

– Розгромити Росію в повітрі, враховуючи величезні масштаби цієї країни, — це взагалі реальна задача для нас?

– Частково ми цю функцію вже виконуємо. Коли ми говоримо про повітряний простір, то зараз зрозуміло, що найбільша загроза — це ті "шахеди", які летять по мирних містах або по об’єктах критичної інфраструктури.

Водночас повітряна загроза — це не лише "шахеди" і не лише ракети. З ракетами ситуація зрозуміліше, нам потрібні додаткові зенітно-ракетні комплекси, які ми можемо отримати виключно завдяки міжнародній підтримці.

Але є ще одна загроза, яка раніше вважалася однією з основних, — це авіація. Армійська авіація, гвинтокрили, тактична авіація, літаки, які за класичною логікою мають панувати над територією, яку противник намагається окупувати.

Сьогодні над територією України ворожі літаки і гвинтокрили фактично не літають. Чому? Тому що вибудувана система протиповітряної оборони — на всіх ешелонах. За чотири роки було збито значну кількість як літаків, так і гвинтокрилів.

Я добре пам’ятаю період Бахмутської кампанії, коли під час зачистки Андріївки, яку ми відбили у противника, по наших групах на бронетехніці працював гвинтокрил Ка-52, застосовуючи керовані протитанкові ракети. Він буквально зависав у повітрі над сусіднім населеним пунктом, у зоні відповідальності іншої бригади. Ми тоді не могли дістати його нашими засобами, а він фактично перебував над військами Сил оборони України і завдавав ударів.

Такі випадки були. Сьогодні такого вже немає. Це результат великого обсягу роботи, яка була проведена. Противник розуміє, що при наближенні до лінії бойового зіткнення його авіація буде знищена — або переносними зенітно-ракетними комплексами, або іншими засобами ППО. Тому нинішні випадки застосування авіації — якщо вони й трапляються — мають або авантюрний, або суто епізодичний характер.

Ще одна важлива задача ППО — не допустити десантування противника на нашій території. Те, що відбувалося в перші дні повномасштабного вторгнення, зокрема спроби десанту в Гостомелі, — це якраз приклад одних із перших успішних дій наших військ, коли було знищено частину авіації противника.

Наша задача — знайти контррішення, у тому числі асиметричні. Якщо говорити загалом про систему протиповітряної оборони, то в чомусь у нас уже є великі переваги і суттєві обмеження для противника, а в чомусь нам ще потрібно серйозно попрацювати.

Що потребує реформ у ЗСУ

– На вашу думку, що зараз потрібно змінити або реформувати в армійській системі загалом? Можливо, ви можете сказати конкретно про ті зміни, які вже були впроваджені в бригадах, що приєдналися до Третього армійського корпусу?

– Якщо говорити загалом, то позитивно можна оцінити реформу переходу на корпусну, армійську структуру управління. Йдеться про те, що тимчасові органи управління на оперативно-тактичному рівні поступово зникають, а натомість формуються сталі командування з повним комплектом підрозділів.

Армійський корпус має інші можливості: він не просто "латає дірки", забираючи підрозділи з бригад, щоб закрити проблемну ділянку фронту, а потім повертаючи їх назад. Корпус розуміє, що має сталий комплект сил і засобів, з яким йому доведеться воювати довгий час. Тому він планує, організовує й забезпечує свої підрозділи з довгостроковою перспективою і чітким баченням.

Зараз ключове завдання — довести ці починання до кінця. Нещодавно була заява головнокомандувача Сирського про те, що сформовані корпуси переходять до наступного етапу: бригади, які адміністративно входять до складу корпусів, поступово переходять до своїх корпусів "на землі" та інтегруються в систему так, щоб це не вплинуло на ситуацію на полі бою. Водночас є речі, які потребують доопрацювання. Я б виокремив щонайменше два напрямки.

Перше — це покращення БЗВП, базової загальновійськової підготовки. Досі трапляються випадки, коли люди приходять з навчальних центрів і видно, що з ними ще потрібно серйозно працювати.

Рішення для цього є. Командир корпусу Андрій Білецький неодноразово говорив про можливість досить швидко реформувати систему БЗВП за рахунок залучення інструкторів із бойових бригад. Якщо правильно збалансувати цю кількість, щоб не послабити бойові підрозділи, то вже через пів року — рік це дасть значно вищу якість підготовки нових бійців, які повертаються в ті ж бригади.

Друге питання — це сержантська гілка. Ідеться про її спроможність, статус, вплив на підрозділ і на процес управління. Сержант — це не просто звання. Це, в першу чергу, лідер, який працює з колективом, і помічник офіцера-командира, який допомагає реалізувати задум.

Дуже часто проблема виникає між задумом і виконанням бойового завдання: чи зможуть люди фізично виконати задачу, чи мають вони достатнє ресурсне забезпечення, чи готові вони з точки зору підготовки. Саме тут потрібна сильна сержантська гілка — для контролю, корекції, допомоги й забезпечення виконання.

У Третьому армійському корпусі сержантська гілка — це окрема вертикаль управління. Сержанти мають повноваження і вплив, співставні з офіцерськими, і фактично є частиною управлінської ланки. Вони реалізують управління через сержантську структуру.

На жаль, у деяких підрозділах ще зберігається застаріле ставлення, де сержант — це просто формальне звання. Тому інституційний розвиток сержантської гілки — це одна з ключових реформ, яку варто масштабувати на всю структуру Збройних Сил України.

– А що, на вашу думку, потрібно реформувати в українському суспільстві? Що турбує вас, як військового?

– Тут, я думаю, ключове — це інформаційна політика. Якщо ми говоримо саме про суспільство, то важливо зрозуміти, яким чином держава загалом і Збройні сили України зокрема мають працювати з людьми, які навіть на четвертому році війни так і не усвідомили, що це не політичні змагання, а питання виживання.

Ця зима дуже чітко показала: ти можеш мати будь-які політичні чи ідеологічні погляди, але методи, які використовує противник, спрямовані виключно на знищення — і не лише військовими засобами, а шляхом виснаження, створення нелюдських умов.

Суспільство загалом має чітко розуміти: українська армія — це не щось окреме від суспільства. Люди, які приходять служити, до цього були цивільними: техніками, лікарями, вчителями, працівниками підприємств, підприємцями. І ми маємо усвідомлювати, що армія — це єдиний інструмент, який дозволяє нашій державі боронити себе на власних умовах.

Ті, хто цього не зрозумів або не захотів прийняти, здебільшого вже покинули територію України і живуть своє життя десь за кордоном. Це їхній вибір. Але такі люди, як правило, завжди тікатимуть від проблем — і завжди залишатимуться чужими.

Ми ж говоримо про тих, хто тут залишається. Наша задача — акумулювати зусилля. Допомагати. Не всі люди можуть бути в армії — з різних причин. Хтось працює в оборонній промисловості, хтось у критичній інфраструктурі. Але ключове — зосереджуватися на тому, щоб українська армія була сильною.

Важливо не підігрувати деморалізації в інформаційному просторі. Коли з’являються історії про конфлікти на блокпостах, коли хтось намагається "пояснювати" солдату, чому той перевіряє документи, — такі речі деморалізують бійців, які хочуть вірити, що вони захищають інтереси суспільства. Суспільство, у свою чергу, має давати військовим впевненість, що вони стоять за справедливу справу.

Є й інша проблема — коли частина людей, навіть перебуваючи в Україні, намагається зробити вигляд, що війна їх не стосується. Продовжують жити, відпочивати, витрачати великі кошти, ніби нічого не відбувається. Я не хочу тут нікого конкретно вказувати, але усвідомлення того, що в країні війна, має бути спільним.

Ми як народ маємо об’єднатися і подумати, чим можемо допомогти одне одному. Навіть на базовому рівні — допомогти сусідам, які мерзнуть, не мають світла, води, можливості зарядити телефон. І, звісно, постійно пам’ятати: українська армія — це єдиний гарант захисту від противника.

Про перемогу, переговори і відповідальність суспільства

– Від представників влади звучать обережні прогнози, що у 2026 році війна може закінчитися. Як ви ставитеся до таких прогнозів? Чи маєте власне бачення цього питання?

– Ми з хлопцями зосереджуємося на виконанні бойових завдань. І я скажу так: якщо ми почнемо сипатися, то жодні переговори противника не зупинять.

Ми точно не збираємося просто відсиджуватися. Є задача — і, крім нас, її ніхто не виконає. Саме на цьому ми й концентруємося.

– За останні чотири роки слово "перемога", мені здається, стало трохи затертим. Чи вірите ви в неї?

– Вірю. Без віри, звісно, було б складно щось робити. Не вірячи у свою справу, важко продовжувати. Тому так — ми віримо. Але завжди постає питання реалізації наших мрій і бажань. І тут потрібно багато працювати, бути раціональними, чітко усвідомлювати наші сильні й слабкі сторони.

У нас немає жодних дедлайнів — і їх насправді не може бути. Навіть якщо відбудуться якісь перемовини або домовленості про припинення вогню, це точно не означає, що можна видихнути й сказати: "Все, тепер я їду відпочивати". Тому що поки існує російська федерація в тому вигляді, в якому вона є зараз — із таким політичним устроєм і такою ідеологічною структурою, — загроза буде постійною.

Тому, коли ми говоримо про перемогу, то, напевно, йдеться не просто про виграш конкретної битви. Для нас ідеальною перемогою було б політичне знищення цієї ворожої держави в нинішньому вигляді.

Розпад цього імперіалістичного монстра на окремі суб’єкти, які житимуть своїм повноцінним життям як держави, зі своїми народами. Це була б справжня перемога, тому що тоді їхні внутрішні проблеми, яких у них дуже багато, стали б для них важливішими, ніж бажання лізти в справи нашої країни. А далі вже багато залежить від нас самих.

Але це не означає, що ми маємо зупинитися. Бо якщо ми зупинимося — на цьому, напевно, все і закінчиться. Ми йдемо вперед і намагаємося дійти до того ідеалу, який собі уявляємо.

Ми маємо бути готовими до продовження боротьби. Не лише з зовнішнім агресором, а й із самими собою — зі своєю інертністю, з бажанням нічого не робити. Я думаю, що це одна з найбільших проблем: коли люди не усвідомлюють, що вони несуть відповідальність за власне життя і за майбутнє своєї країни.

Нагадаємо, раніше "Телеграф" писав, що у ніч на 8 лютого в російських містах Бєлгород і Новоросійськ пролунали вибухи, після чого виникли перебої з електропостачанням і частина будинків залишилася без світла.