Як не допустити нападу з Білорусі та чим Лукашенко відрізняється від Путіна, — пояснює посол

Самопроголошений президент Білорусі намагається "продати" себе Заходу.

Міністерство закордонних справ України запровадило посаду посла з особливих доручень, який відповідатиме за співпрацю Києва з представниками демократичних сил Білорусі.

Цю позицію обійняв Ярослав Чорногор — кандидат історичних наук, директор програми російських і білоруських студій Ради зовнішньої політики "Українська призма".

"Я вважаю, що взаємодія з білоруськими демократичними силами — це той напрямок, який може сприяти нашому успіху і перемозі у війні з Росією", — каже дипломат в ексклюзивному інтерв'ю "Телеграфу".

Далі читайте, як пройшов візит до української столиці лідерки білоруської опозиції Світлани Тихановської, навіщо європейці дзвонять до самопроголошеного президент Білорусі Олександра Лукашенка, та в чому полягає нова політика України щодо сусідньої країни.

Розділяти білоруський народ та режим

— Пане Ярославе, розкажіть більше про перший візит пані Тихановської до України та значення цієї події?

— Для білоруської опозиції це була надзвичайно важлива тема. У них є розуміння важливості ролі України в регіоні, в тому числі стосовно білоруського питання.

І якщо на перших етапах вони більше розраховували на європейську чи американську допомогу, то після зміни адміністрації в Вашингтоні з'явилось розуміння, що регіональні проблеми треба вирішувати на місці.

Україна завдяки своїй стійкості та спроможності адаптуватися й вистояти у збройній боротьбі проти такого ворога як Росія, перетворилася на важливий фактор регіональної безпеки.

— Чому це важливо для нас, враховуючи погрози, які чуємо від режиму в Мінську?

— Певний час у нас складалася така політика, що нібито, якщо ми не дратуватимемо Лукашенка, то й не матимемо загрози з півночі.

На певному етапі це було виправдано. Від жовтня 2022 року на нас перестали летіти ракети з білоруської території. Російські війська, в основній своїй масі, були виведені спочатку з півночі України, а потім — і з Білорусі. Утім, невелика їх частина залишається там на постійній основі.

Наразі ж в Республіці Білорусь близько трьох тисяч підприємств працюють на військово-промисловий комплекс Росії. Частина з них допомагає російським компаніям обходити західні санкції.

Росія почала рекрутувати білоруських громадян на службу до своєї армії. Наприкінці минулого року в Білорусі з’явилися ретранслятори, які допомагають коригувати атаки "Шахедів" по Україні. Останньою краплею стала офіційна згода Мінська на розміщення ракетного комплексу "Орєшнік".

Тому є розуміння, що потрібно змінювати нашу політику й натомість створювати умови, за яких напад на Україну з території Білорусі став би неприйнятним варіантом. Замовчування наявних загроз — не вирішення проблеми. Краще заздалегідь ідентифікувати їх і демонструвати, що ми готуємося до тих чи інших сценаріїв.

Наприклад, абсолютно доречним було висловлювання командувача Сил безпілотних систем Роберта "Мадяра" Бровді про те, що на території Білорусі визначено близько 500 цілей для наших безпілотників. І якщо режим Лукашенка ухвалить рішення в тій чи іншій формі безпосередньо вступити у війну проти України на боці Росії, це матиме для нього катастрофічні наслідки.

Візитом Світлани Тихановської до Києва ми продемонстрували, що для України білоруський фактор не обмежується особою Лукашенка. Міністр закордонних справ Андрій Сибіга неодноразово наголошував, що ми чітко розділяємо білоруський народ і режим у Мінську.

Це не тотожні поняття. Те, що режим Лукашенка зараз контролює територію Білорусі, — по великому рахунку трагедія білоруського народу. Він зазнає моральних і фізичних втрат. Люди потрапляють за ґрати через свої переконання, а іноді навіть просто за репости в соцмережах із синьо-жовтою чи біло-червоно-білою стрічкою.

Це авторитаризм, і йому не місце в Європі.

Європа надсилає сигнали до Мінська

— Як ми ставимося до недавніх контактів європейців з Лукашенком? Був дзвінок Макрона, ймовірно, ведуться і непублічні контакти.

— Непублічні контакти тривають роками. З новітньої історії ми знаємо, що французи часто беруть на себе своєрідну роль провідників — дізнатися позицію Путіна чи зараз — Лукашенка — і умовно передати сигнал всієї європейської спільноти.

Ми знаємо, що Макрон передав Лукашенку сигнал про неприйнятність проведення в Європі випробувань із залученням ядерної зброї. Загалом, мілітаризація Білорусі — найгірший варіант, який може бути на Європейському континенті.

Тож це ввічливе спілкування з метою показати позицію, яке не означає, наприклад, скасування санкцій. Європейський Союз і надалі показує стійкість щодо збереження санкційного режиму проти Лукашенка.

— Але він спить і бачить, щоб його сприйняли як посередника для переговорів та контактів. Що стоїть за останніми заявами Лукашенка стосовно готовності їхати до Києва й зустрічатися з Володимиром Зеленським?

— Він робить для того, щоб підтвердити свою суб'єктність, бо щодо цього є великі сумніви, враховуючи його залежність від Володимира Путіна.

Лукашенко дуже довго при владі. Він має чудові політичні інстинкти стосовно утримання влади і існування у досить несприятливих для себе умовах.

Він не настільки тоталітарний та агресивний як Путін — і намагається продати це світовій спільноті, яка з великим занепокоєнням спостерігає, скажімо, за режимами в КНДР чи Ірані. Ще одну проблему в міжнародних відносинах ніхто не хоче.

Тому Лукашенко шукає в цьому світовому устрої своє місце.

США не розуміють природу авторитарних режимів

— Здається, цьому сприяє і американська позиція щодо контактів з Мінськом. Нещодавно був навіть запит США до України зняти санкції з білоруського калію, потрібного Штатам.

— Ми повинні розуміти, що з приходом другої адміністрації Дональда Трампа зовнішня політика Сполучених Штатів змінила свій вектор.

Американцям здається, що якщо вони запропонують режиму Лукашенка певні торговельні преференції — зняття санкцій з банків чи калійної промисловості — то це послабить авторитаризм в Білорусі і відірве Лукашенка від Путіна. Це показує їхнє нерозуміння природи авторитарних режимів на пострадянському просторі.

Такі режими готові брати західну допомогу, але абсолютно не збираються ділитися своєю владою всередині держави. Вони будуть максимально затягувати будь-які реальні кроки трансформації устрою у бік демократизації чи зменшення тиску на суспільство.

Псевдо-гуманітарні кроки з визволення політв'язнів певним чином стимулюють Лукашенка набрати нових політв'язнів і торгувати ними в обмін на зняття санкцій.

Сполучені Штати в якійсь мірі можна зрозуміти, тому що є потреба в тих же калійних добривах, пов'язана з політикою Трампа щодо зменшення впливу Канади на цьому ринку. Режим у Білорусі намагається цим скористатися.

— Бізнес-інтереси понад усе?

— Я б не сказав, що це бізнес-інтереси. Скоріше, бачення певних кіл на ті чи інші процеси.

Можливо, не стільки як дипломат, а як експерт, можу стверджувати, що Лукашенко, домовляючись з американцями, показував свою задоволеність.

Це давало США хибну певненість, що Європа, а Україна й поготів, будуть рухатися за ними. Але вони помилилися.

Умови війни змусили нас дивитися на багато речей по-іншому.

Українська дипломатія, яка зараз реалізується Міністерством закордонних справ, — це дипломатія війни. Якщо раніше було багато м'яких формулювань та спроб домовитися, то зараз висловлювання більш різкі, а судження — більш категоричні. Це виправдано. Якщо будемо довго пояснювати свою думку щодо необхідності нашого захисту чи надання тієї чи іншої зброї, то можемо просто не дочекатися завтрашнього дня.