5 переоцінених фільмів 2025 року — чому не варто витрачати час на "Франкенштейна", "Одну битву за іншою" та інші

Обіцяли подію року — отримали розчарування. На ці п'ять фільмів 2025 року чекали найбільше, особливо на нові роботи іменитих майстрів "авторського" кіно Веса та Пола Томаса Андерсона, ще й з Леонардо Ді Капріо у головній ролі, а також творця моторошних казок Ґільєрмо дель Торо. Що не так із цими стрічками, розбирався "Телеграф".

"Франкенштейн"

"Проєкт усього життя" Ґільєрмо дель Торо, як називав його сам режисер, "Франкенштейн" вийшов занадто громіздким, надмірним фільмом, що нагадує грубий колаж: ніби боялися викинути щось важливе на монтажі, але водночас залишили в кадрі багато зайвого.

Головна претензія тут та сама, що й до римейку "Носферату" Роберта Еґґерса: це дуже красиво, але беззмістовно. Принаймні жодних нових сенсів у стару історію Ґільєрмо дель Торо так і не вклав. До того ж режисер ніяк не може взяти правильний тон: фільм кидає між готичним горором, гротеском та мелодрамою, але зрештою, як і сам монстр Франкенштейна, лишається нашвидкуруч зшитим із різних жанрових клаптів.

До слова, щодо монстрів. Головний трюк дель Торо — олюднення чудовиська, яке для більшості персонажів здається аутсайдером. Гра Джейкоба Елорді в ролі монстра Франкенштейна стала одним із головних відкриттів цього фільму. Також безглуздо заперечувати грандіозність нового "Франкенштейна" в плані видовищності та масштабу постановки: цей фільм, як будь-який блокбастер, треба дивитися на дуже великому екрані. Не забуваймо, що за першою професією дель Торо — художник зі спецефектів. Ну а що до сенсів, то для цього є фільми Йоргоса Лантімоса.

"Ілюзія обману 3"

"Ілюзія обману" була одним із найкращих блокбастерів десятих років, в якому зухвало змішали, як фокусник карти, фільм-пограбування із ревю ілюзіоністів. А сюжетний твіст із героєм Дейва Франко створював ілюзію оригінальної жанрової історії, хоч і став у якийсь момент цілком передбачуваним. Втім, це теж відомий фокус — дати глядачеві відчути себе трішечки розумнішим. В принципі, після сиквела 2016 року було розумніше нічого не чекати від "Ілюзії обману 3", тим паче що новим фільмом керував фокусник середньої руки Рубен Фляйшер ("Мисливці на гангстерів", "Веном"). Але інколи так хочеться повірити, що магія — цілком реальна штука, особливо взимку, у святкові дні.

Отже, "Чотири вершники" повернулися, щоб провернути чергову багатоходову аферу зі спадкоємицею діамантової імперії. Для цього вони об’єдналися з молодою командою — новим поколінням шахраїв під маскою ілюзіоністів. Головна негативна роль у новому фільмі — в Розамунд Пайк, і в усьому іншому третя частина відповідає гротескному малюнку ролі її персонажа. Тут усе занадто: і дива дивовижніші, і лиходії лиходійніші, проти усі трюки, на жаль, лишилися старі. А поява нового покоління фокусників-зумерів неминуче спростила усе добре в цій історії до рівня примітивної схеми — щоб було зрозуміло глядачам-зумерам.

"Фінікійська схема"

Прихильники фільмів Веса Андерсона діляться на дві категорії. З першою все зрозуміло — це сектанти, тож не будемо ображати почуття вірян. Друга — цілком пристойні й розумні люди, які у вільний від щоденних клопотів час тягнуться до прекрасного, але нікому показати цим чудовим людям найкращі фільми Фелліні або Бунюеля. (А головний кіноклуб авторського кіно в Києві, "Ракурс", не пережив пандемії.)

А тут якраз напоготові зі своїми фокусами такі майстри, як Вес Андерсон, що вправно симулюють "авторське" кіно. Хоча погодьтеся: "Готелем "Ґранд Будапешт" не міг зачаруватися хіба що зовсім безсердечний глядач.

Тож логічно назвати переоціненою не лише "Фінікійську схему" — тут, в принципі, всі давно знайомі нам ужимки, стрибки, кути зйомки та вирвиглазні кольори на місці, — а й усю творчість Веса Андерсона останніх десяти років. Але з іншого боку, "Фінікійська схема" — ідеальний кінокомікс, який на півтори години дозволить вам відволіктися від усього того жаху, в який ми занурені останні роки. І тут, звісно ж, треба йти в кінотеатр: безглуздо дивитися такі фільми на робочому ноутбуці. Та й будь-які фільми взагалі.

"Одна битва за іншою"

Існує легенда, що американський письменник-постмодерніст Томас Пінчон — ікона американського маскульту для тих, хто хоче здаватися розумнішим, — був студентом Набокова. Та схоже, усе, що він перейняв у свого учителя, — це літературний тролінг: продати читачеві під виглядом бестселера якусь заздалегідь нечитабельну штуку. Яка водночас дозволить йому відчути себе причетним до високого мистецтва.

Пол Томас Андерсон, живий класик американського інді-кіно, режисер беззаперечних шедеврів "Нафта" і "Майстер", уже для чогось екранізував Пінчона ("Вроджена вада" 2014 року) — і нічого хорошого з цього не вийшло. Але після "Лакричної піци", одного з найкращих фільмів 2021 року, так хотілося повірити в краще. Втім, дива не сталося. ПТА лише оголив суть творчості Пінчона, чиї герої поводяться, як персонажі серії анімаційних фільмів про Хитрого Койота та Дорожнього Бігуна. А всі збіги з політикою Трампа вважатимемо випадковими: з великими митцями таке трапляється.

Головна претензія до фільмів ПТА, яку ми вже бачили на прикладі "Майстра" і "Лакричної піци", — він не вміє розповісти просту й виразну історію. "Одна битва за іншою" знову намагається здаватися всім одразу, але тут немає й сліду чарівної атмосфери попередніх стрічок — лише хаотичне миготіння персонажів на екрані. Із безсумнівних переваг відзначимо музику Джонні Ґрінвуда, геніальну роботу Бенісіо дель Торо в стилі коміків німого кіно та нове слово в постановці автомобільних погонь.

"Голий пістолет"

Римейки, як відомо, хорошими не бувають. Але з усіх ідей перезняти старе кіно ідея перезапуску "Голого пістолета" здавалася найбільш дикою — отже, можливо, могла б принести успіх. Але в оригінального проєкту (який, до речі, виріс із серіалу, який сильно випередив свій час, але "вистрілив" у кіно) були брати Цукер, Джим Абрагамс, а головне — Леслі Нільсен. Актор, який усе життя бився головою об лід як драматичний артист, аж поки на схилі літ не відкрив у собі геніальний талант коміка. Його талант не лише в тому, щоб у потрібний момент зробити дурнуватий вираз обличчя, а ще й у тому, щоб із кам’яним лицем обіграти черговий жанровий шаблон.

Усе-таки оригінальний "Голий пістолет" — це була пародія на жанр, як і будь-які інші фільми тріо Цукер—Цукер—Абрагамс. А феноменальний успіх їхніх стрічок пояснювався тим, що вони висміювали не конкретні фільми, як їхній не менш знаменитий колега Мел Брукс, а саме жанрові штампи. Тому усе це досі дуже смішно. А режисер римейка Аківа Шаффер, вочевидь, вирішив посміятися з глядачів, замінивши покійного Леслі Нільсена патологічно не смішним Ліамом Нісоном. Результат, власне, ви бачили на власні очі.

Ну і якість гумору була вищою. Репліка лейтенанта Френка Дребіна під час прощання з коханою жінкою про те, що він теж увесь цей час імітував свої оргазми, — одна з найсмішніших у світі. І одна з найбільш філософських, яким й має бути хороший жарт. Памела Андерсон не дасть збрехати.

Раніше "Телеграф" писав про найкращі серіали року, що минає.